ЧУЖИМИ РУКАМИ

ЧУЖИМИ РУКАМИ

И из того, что создано воображением других, мы заимствовали одну лишь обманчивую внешность и бесполезную роскошь.

Одинокие в мире, мы миру ничего не дали, ничего у мира не взяли, мы ни в чем не содействовали движению вперед человеческого разума, а все, что досталось нам от этого движения, мы исказили. Начиная с самых первых мгновений нашего социального существования, от нас не вышло ничего пригодного для общего блага людей, ни одна полезная мысль не дала ростка на бесплодной почве нашей родины, ни одна великая истина не была выдвинута из нашей среды.

П. Чаадаев

Автор тут дещо помиляється, бо саме те, що він тут нам написав — вже є “великая истина”. Але — будемо засвоювати її по частинах. Розглядаючи та оцінюючи російську культуру, треба постійно мати на увазі дві її грунтовні особливості, що в рішучий спосіб порізнюють її від культури української як майже й будь–якої іншої, європейської. Такі собі, — втрати “особого путі Россіі”.

Перше, це природно те, що ця культура є імперською, а значить зроблена, головним чином, не російськими, а чужими руками. Руками людей, що з тих чи інших причин, позбавлені були тією ж імперією — можливості творити у власній національній культурі.

Друге — то її ксенофобія, котрої теж не можна лишити поза увагою, настільки важливу складову російської культури вона собою являє.. Настільки відрізняє її від інших, нормальних культур. Тут ми розглянемо перший з цих феноменів, — зробленість російської культури чужими руками.

Є творчі люди, народжені на своє нещастя в імперії, але не приналежні до панівної нації. Для таких, як вони що зберігли власну мову та культуру, — неодмінно виникає альтернатива. Вона, коли йдеться про творчу індивідуальність, зводиться до того, — в якій культурі творити? В імперській, що має всіляке сприяння та дає нагоду прославитись, — чи у власній, переслідуваній, замовчуваній та навіть неіснуючій: “украінского язика нєт і бить нє можєт”.

Враховуючи всі імперські умови — то тяжка альтернатива, принаймні для тих, хто зберіг власну культуру. Для того, хто встиг асимілюватися ще в минулих поколіннях, її — природно, немає. Або вона значно послаблюється; хоч можуть бути відмічені й виключення. Таких — теж немало.

Не одна Росія була і є імперіею. З класичною чіткістю цей синдром чужих рук прослідковується в англійській літературі, яка начисто зіжерла драконівськими законами імперії літератури ірландську та шотландську. Вже за епохи королеви Анни, Ірландія заявляє про себе в англійській літературі дублінським каноніком Джонатаном Свіфтом (1667–1745), поруч з котрим важно поставити когось із його англійських сучасників. Із визначних англійських письменників ХІХ ст. ми знаємо лише одного Чарльза Діккенса (1812–1870); Вальтер Скотт (1771–1832) та Роберт Стівенсон (1850–1894) — були шотландці. За ними йде плеяда ірландців: Оскар Вайльд (1854–1900), Бернард Шов (1856–1950), Вільям Ійетс (1865–1939) та Джеймс Джойс (1882–1941). Подібна імперська рутина призводить до того, що в ХХ столітті навіть англійці, Генрі Хаггард (1856–1925) та Редьярд Кіплінг (1865–1936) — родом не з метрополії, а найбільшою постаттю англійської літератури стає поляк Джозеф Конрад (1857–1924). Із власне англійців можна указати, хіба що, Томаса Елліота (1888–1965).

Ось, така невтішна картина; ось, що означає створювати імперію. Чи вдалося, чи вдасться поправити справи після, так би мовити, розформування імперії? — важко сказати. Навряд, адже й сьогодні найбільш відомі англомовні письменники, можливо, це тринідадець В. Найпол та пакистанець С. Рушді.

Такою є ціна, якою приходиться платити за розкіш імперії: припиняється імперія — припиняється разом і її культура.

Хай тепер читач поміркує сам, а що полишиться від російської літератури, якщо вилучити з неї (не будемо вже казати про білорусів Ф. Достоєвского, О. Грибоєдова чи М. Зощенка), скажімо, українців: М. Гоголя, В. Короленка, А. Ахматову, Д. Мережковського та М. Бердяїва; або напівукраінців — В. Маяковського та

В. Хлєбнікова. Це перші ймена, що приходять на думку, можна би назвати ще багато інших.

Але тут, — “что к одному прибавится — то от другого отнимется” як любив говорити ваш М. Ломоносов.

Серед інших ми назвали тут і М. Бердяїва, гордість російської філософії, філософської думки ХХ ст, взагалі. Передбачаю заперечення, — як же, адже всім відомо, що Ніколай Бердяєв — то є “вєлікій русскій філософ”. Так, дійсно, філософ, та тільки, от, не росіянин з походження. Прийдеться зайнятися цим дещо ближче. Вивести на чисту воду цього “русского філософа”.

Доля часто полюбляє насміхатися саме з російських невігластв та самовпевненності. О. Твардовскій написав колись: “Все знают, что Иван — это русское имя”. Ну, ви вже знаєте це сакраментальне російське “как ізвєстно” (або — “всє знают”). Козьма Прутков з цього приводу (як видно, вже тоді цим “как ізвєстно” порядно зловживали), написав у своїх замітках, пародуючи, — “как известно, у герцога де Рогана дурно изо рту пахло”. Майже завжди воно — “как ізвєстно”, — буває продуктом колективної брехні багатьох поколінь, продуктом колективного російського суб’єктивізму, котрий начисто звільнює від необхідності будь–що доводити. “Как ізвєстно” — і все.

Підступність Провидіння в даному разі була в тому, що заявлено це було Твардовскім у Скандинавії та з приводу цієї самої Скандинавії, де згаданих Іванів (Yvan, так прямо й пишеться) - з давних давен було чимало. Стільки, що багацько перекочувало не тільки до Росії, де нечекано обернулися на “русское імя”, але й до Англії (та й далі, за океан).

Щодо М. Бердяїва — зізнаємося, прямих доказів у нас немає, та й де ж їх роздобути у “вєк інформації”, але… його рідний брат Сергій Бердяїв (1860–1914), був відомим українським (і російським) поетом свого часу. Його симпатії — як і навпаки, — жодних сумнівів не викликають, процитуемо початок віршу “На чужині”, стільки, скільки нам буде треба.

Навік минули молодії літа

І більше сили дужої нема,

І кров мою чужина не насите,

Земля кацапська — проклята тюрма…

Нездужий тільки проміж ворогами

Я мов в кайданах сльози ллю…

Знов, коли б можна з вільними пташками

На Україну б полетів мою!

Ну; й так далі, в тому ж дусі. Написане це в Петербурзі, 1893 року. Невеличке пояснення, для тих хто не знає. Слово “кацап” — то дуже стара назва росіян (“старшєго брата”) в Україні. Воно, як і сила інших суто українських слів — є тюркського походження та розповсюджене від Алтаю та по Румунію. Воно може, за семантикою, позначати різника та м’ ясника; але може позначати живодера, горлоріза та ката. Тут мається на увазі саме ця остання семантика. Як синонім росіянина, москаля, воно вживається головним чином в Україні, але відоме й в Білорусі та Польщі.

Ось, такі воно справи. Таким чином, русофілові (а значить і українофобу, тому що третього тут не дане), залишається потішати себе сумнівною, хоч і дуже сучасною гипотезою, що Сергій був всього тільки українським мутантом у сім’ ї цілком добропорядних російських патріотів.

Микола Бердяїв (1874–1948), що став відомим, — був набагато молодший від брата, й таке не створює з самого початку особливої близькості, але… Він зрідка, але незмінно тепло пригадує про нього, хоча відтворити справжній характер їх відносин дещо важко.

В своїй книзі “Самопознание”, такій собі історії його становлення як філософа та мислителя, він наводить чи не найбільшу кількість біографічних даних та спогадів, але про брата згадує лише двічі:

Семья брата имела огромное значение в моей жизни и в моей душевной формации. Брат был человек очень одаренный, хотя совсем в другом направлении, чем я, очень добрый, но нервнобольной, бесхарактерный и очень несчастный, не сумевший реализовать своих дарований в жизни.

[Н. Бердяев, Самопознание, Москва, 1991, с.20–21]

Щодо нервовості — жалиться й він сам:

Семья наша была необыкновенно нервной. У меня была нервная наследственность, выражающаяся в моих нервных движениях. Это, вероятно, связано с судорожностью моей натуры, мои душевные движения тоже очень судорожны. Особенная нервность была со стороны отца.

[теж там, с.28]

Думається, однак, що не одна зайва нервовість стала причиною того, що брат так і не зумів “реализовать своих дарований в жизни”. Якби він, як його брат Микола, мав би розсудливість обмежуватися в своїх писаннях виключно російською мовою, а не забороненою українською, — то пішов би далеко далі. Може й реалізував би щось…

В Росії відносно мало відоме було ім’я самого Миколи Бердяїва, але ім’я брата — замовчувалося особливо ретельно. Достатньо відомий свого часу письменник, поет, театральний критик, журналіст та перекладач, він зникає в совєцькі часи, наче його й не було. Ви не знайдете його в жодній енциклопедії або довідникові совєцької епохи. Недогляд- ні, радше змова, кругова порука.

* * *

Іде це від ще досі живого в російській ментальності, а значить — і в російській культурі, — палеоліту, — ”чур меня, чур, сгинь и не являйся”. Замовчування того, кого не любиш, не бажаєш знати, та кого не хотів би ні чути ні бачити, — старий російський прийом. Дійсно, й Леві Страус, і Дж. Фрейзер, відмічають у первинних народів одну спільну рису, — боязнь вимовити навіть назву, ім’я, чогось або когось, страшного та неприємного. Одне слово — “не называть чорта по имени”, як кажуть в Росії. З тих пір — з палеоліту, в них і вважається: якщо про когось або про щось не говорити, не пам’ятати, — його ніби то й немає; і — ніколи не було. Цю рису свого часу запримітив ще великий фізіолог, І. П. Павлов. Особливо надивилися ми всього цього в совєцький час, котрий — принаймні в духовній галузі — був чистим провалом у палеоліт. Втім, про все це — згодом та окремо.

Але, є в цьому ще інша, теж досить цікава сторона.

Пам’ятаю, якось, вже по війні, одному з американських журналістів удалося взяти інтерв’ю в самого тов. Сталіна І. В. Американці, за своїм дещо простуватим розумом, надають таким інтерв’ю — значення надзвичайного, а тут — ще й сам: тов. Сталін І. В. Який безпосередньо перед тим так добре обвів круг пальця Черчіля та Рузвельта разом, у Ялті та в Потсдамі. Одне слово, — подія нещоденна. Яка з тої самої причини багацько та довго обговорювалася. Як у нас, так і в них.

Так от, їхній кореспондент і питається тов. Сталіна І. В., — а що він думає про висловлювання якогось там їхнього, але російського за походженням, хіба авіаконструктора, — такого собі Сєвєрского. А той, як раз напередодні — щось там про нас сказав, відгукнувся. Радше — погано. Тоді про нас мало хто добре відгукувався. Хібащо відчайдушний чемпіон брехні Бернард Шов, або любекський міщанин Томас Манн, що так нічого й не розумівся на комунізмі.

А тов. Сталін І. В. у відповідь змахнув злегка своєю трубкою, та й каже: “А я такого конструктора — Сєвєрского, нє знаю”.

Ця нечекана відповідь викликала різні пересуди; у нас і в них. У їх, відповідно згаданому розумові, іронії взагалі не сприймають, а як дотеп, то треба так і писати (в дужках). Бо можуть і всерйоз сприйняти.

Цей приклад має пряме відношення до справи.

Дійсно, придивимося, скажімо, до російського літературознавства, — ким тільки воно не займалось! Вивчало творчість Драйзера, але не Ловекрафта, Шова але не Елліота, показуючи стислу систему й у свавіллі. Але ніколи, чи майже ніколи не буде вивчати українського письменника або поета (хіба що — вже гранично совєцького). Бо не можна робити реклами ворогові. Та ще, щоб потім можна було б сказати, наслідучи тов. Сталіна І. В., — а ми такого письменника Н. (або поета)не знаємо. А як уже такий Н. є невідомий самій “вєлікой русской культурє”, — так чого ж він після цього, вибачайте, вартий?

Ось так працює у “великій російській культурі” описаний “ефєкт Сталіна–Сєвєрского”…

Відмінно спрацьовує це й тут, у цій праці, коли ми порівнюємо досягнення російської та української культури. Тому що будь–який український читач знає всіх російських письменників та поетів, які є чогось варті. Не тому, навіть, що йому їх вбивали до голови, а просто, як людина культурна. А от, росіянину, коли йдеться про українських письменників та поетів — треба наводити й короткої біографії, і що зробив. І — все одно — мало. Бо їх іще не завадило б читати…

Ну, зовсім, як з мовами в Україні — російську знає кожний українець, а от української — жоден росіянин не знає. Тому що не хоче знати. Вживається цей ефект і з метою самоочищення російського культурного гето, щоб у ньому всілякий небажаний мотлох не заводився. Це ще раз нагадує нам, що “сєкта скопцов”, — то явище специфічно російське, в інших країнах — невідоме.

Обмежимось одним прикладом, можна назбирати й іще, було б бажання. Був такий російський письменник Гамалііл Гантімуров (1850–1920), евенк, що писав російською мовою. Він прожив довге, як на евенка, життя, написав і чимало книг. Були там і романи, і записи про мандрівки, котрих у цієї людини, цікавської та освіченої, — теж було немало (“Дневники”). Але, — де все це? — хто знає про нього?

Ніхто. Тому що в російському культурному гетті він — постать не бажана. Там ще терплять білорусів та малоросів, видаючи їх за росіян, але якийсь там евенк! — змилуйтеся…

Як бачимо, російська культура поводить себе не гірше від імперського окупанта: що награбував, що присвоїв, а що небажане, що присвоїти не можна — знищив. Сумна картина…

* * *

Росія традиційно бідна філософією та філософами. Ні стан рабовласника, ні стан раба — до філософських роздумів не схиляють. Та й яка там взагалі філософія, коли — головним чином, всім “нє до жіру, бить би жіву”… Тому ХУІІІ ст,, відносно благополучна доба філософії французької Просвіти, — проходить мимо Росії. Інтерес до філософії оживає з розповсюдженням освіти, хоч і постійною перепоною для розуміння європейської філософії, як древньої класичної, так і нової,є мітотворче та дологічне мислення. Щоправда, з реформою освіти граф Д. Толстой вводить викладання логіки, хоч важко оцінити, наскільки воно є ефективне. З цим співпадає й поява в суспільстві, в проміжку поміж рабами та рабовласниками, — тоненького прошарку освітянців із разночинного люмпенства, — прообраз майбутньої російської інтелігенції. З’ являється й інтерес до філософії.

П. Я. Чаадаєв (1794–1856) не був ні дисідентом, ні філософом, а його “Філософичєскиє пісьма” є не більше, ніж листи (хоча — й філософічні). Він не пропонує жодної філософської системи, але робить низку геніальних прозрінь. Не можна віднести до філософів ні К. А. Лєонтьєва (1831–1891), ні В. С. Соловйова (1853–1900). Вони вже й прозрінь не робили, хоча обидва були, нема сумніву, ідеологами. А філософами не були, не зважаючи на вагомий вклад до ідеології російського тоталітаризму та расизму.

Коли з 1917 року утвердився при владі терорист кримінальної нечаївської школи, який і сам погравав у марксистську філософію, для неї створилася атмосфера повного та конечного сприяння. Але — дивно, — аж нічого примітного вона нам не полишила. Вона не була, навіть, в стані пробудити справжній інтерес до філософії, хоча філософи вироблялися поточно, випускалися цілими факультетами та інститутами. Російські філософи–марксисти були ще більш сірими та духовно вбогими, ніж їх немарксистські попередники.

Щоправда, з початку ХХ ст. розквітає талант Д. Мережковського (1866–1941) та М. Бердяїва (1874–1948); обидва українці, вигнані згодом до еміграції симбірським ліліпутом, — вони якось виправляють репутацію російської філософії. Стимульований ними інтерес до цієї науки — спонукує вести пошуки й у минулому, які призводять до блискучого винику: відкривається, нарешті, хто ж був “пєрвим русскім філософом”.

До епохального відкриття приходить такий собі В. Ф. Ерн (1881–1917), що полишив по собі статтю в журналі “Вопросы философии и психологии”, N 107 11, 1911, — “Жизнь и личность Григория Сковороды”. Рік пізніше він видає й невеличку книжку про Г. Сковороду (1722–1794).

Він не був першим, і перед ним існувала розлегла література про великого філософа, але це була, переважно, українська література. Деталічна бїографія була складена та видана ще по свіжій пам’яті, учнем та другом Сковороди — М. Ковалиньським. Було видано, так само в Україні, біографію вченого пера Гесса де Кальве (1817). На них іноді посилається В. Ф. Ерн.

Коли 1894 року відзначалося сторіччя зі дня смерті (такі ювілеї — “со дня смєрті”, чомусь особливо люблять в Росії), його постаті присвятили свої публікації проф. Д. Багалій та відома Олександра Єфименко.

Однако, нагадування В. Ф. Ерна вийшло до речі, і як він від чистого сердця дивується тому, що “в полудікой Малороссіі” (!) міг з’явитися великий філософ, то вже у виданій 1922 в Берліні досить повній “Истории русской философии” — Григорія Сковороду об’являють “отцом русской філософії” та “пєрвим русскім філософом”. Його пригородили до себе, однак, з порядним запізненням. В інших випадках господа вєлікоросси бували непорівнянно спритніші.

Однак, ця коротка історія вчить нас неминучому: нема й не може бути нічого українського, що згодом не стало би російським…

* * *

Але, продовжимо.

Ця особливість російської культури, її зробленість — значною мірою, чужими руками, особливо впадає у вічі в декотрих, зовсім уже парадоксальних випадках. Один із них — ми й роздивимося.

Перед 1917 роком російським патріотам якнайменше приходилося згадувати російську техніку, технічну творчість. Здавна вважалося, було добре відоме, що цей бік творчої діяльності — технічне винахідництво, — найменш властиве російському генієві. Всі знали та з тим мирилися — немає в світі народів, перших в усьому; та ні найменшого галасу з цього приводу не здіймали.

Але, коли до влади в країні після 1917 року прийщли соціал — імперіалісти, більшовики, то вони — як пам’ятаєте, грунтуючись на цьому факті технічної (а слідом — і наукової, тому, що першоджерело є саме тут) відсталості царської Росії від Заходу — і зчинили весь цей бум з п’ятирічками та індустріалізацією — “превратим Россию крестьянскую — в Россию пролетарскую!” Зовсім як тоді — 1917 “превратим войну империалистическую — в войну гражданскую!” Та, що б ви думали — перетворили, одне й друге. В останьому випадку щоб потім знову вести війни імперіалістичні; діалектика, що ж ви хочете.

Час рухався, більшовики виграли свою єдину (на щастя!) імперіалістичну війну та почули себе міцно в седлі. Не було більше потреби підставляти на видні посади євреїв, хитро розраховуючи, що поки на них — як там щось, обернувся б весь гнів природно антисемітського народу, — самим тим часом можна буде зникнути; прихопивши дещо на чорний день. Роки 1946–1953 стали з цієї причини роками великого патріотичного натхнення, — нарешті можна обійтись без євреїв! Отже, геть мерзенних “космополітов” (єврейської національності), геть уклінство (перед Заходом). Хай живе “отєчєствєнний пріорітєт”!

Ви скажете, ясна річ, що ідея загального пріоритету протирічить, в першу чергу, ідеї загальної відсталості царської Росії, з причини якої більшовикам і пришлося зробити революцію та провести деінтелігентізацію, індустріалізацію та колективізацію країни. Все так, але… відсталість була потрібною для одного, а це — зовсім для другого. Одне слово, ще один приклад первісного, дологічного мислення, про яке йтиметься далі.

Або, як казав один викладач марксизму–ленінізму: “Що це? — протиріччя, плутанина? Ні, — діалектика!” Пріоритет віднині належало відшукувати повсюди, в будь–якій можливій галузі людської діяльності. Пріоритетові в техниці була присвячена книга напівшарлатана, напівманіяка В. В. Данілєвского — “Русская техника”. В передмові до неї тоді (1947) писалося:

"Русская техника" дала широким кругам советских читателей богатейшие материалы, показывающие, как все отрасли техники и технических наук были обогащены творчеством сынов великого российского народа. Творчество русского народа и его первенство в выдающихся открытиях и изобретениях впервые предстали во всем величии.

Це написав (ніхто не повинен стати забутим!), такий собі академік Б. Юрьєв, що винайшов “вертолёт” у нас, та далеко пізніше від іспанця Хуана ла Сієрва, який першим прийшов до ідеї машини з гвинтом зверху. Та й подальші російські машини, які вже й насправді літали, були один до одного займані з американських прототипів. Однак, і він десь там був підгодований Сталінською премією. Для нас у цих двох реченнях усього й важливі півдюжини слів: “все” (галузі техніки та технічних наук), а також — “сынов великого русского народа”; отже, за задумом — росіян.

Розумію, все це схоже на чисту паранойю, але ж, і відстоювати серйозно російську ідею здатний тільки й єдино — параноїк. Тому що в Росії, поки можна прослідкувати її історію, жодна людина, з будь–якого покоління, — ніколи не жила достойним людини життям. Дійсно, нагадаємо: вона або ставала жертвою несправедливості, або сама творила її; або — в кращому випадку (та, чи дійсно так?), — байдуже спостерігала як та несправедливість твориться. Позиція — не більш достойна. Так було, так є сьогодні. Отже, самі подумайте, яка ж людина при здоровому розумі…

Але, повернемося до безнадійно запаленого пріоритету.

Історія та Провидіння, що її спрямовує — не чужі жарту, хоч не всі та не завжди це помічають. Наведемо класичного прикладу. За Н. С. Хрущова совєти запустили були до космосу першого супутника, першу собаку, першу мавпу та першого співвітчизника, необережно та нерозсудливо кинувши виклика США. Ті відповіли на це обіцянкою Дж. Кеннеді (якої й було своєчасно виконано), — висадкою на місяці та створенням прогулянкових “шаттлів”. Все це повинно було поставити на місце більшовицьку хамлоту, але… Зовсім вже необачний Л. Брєжнєв переніс цей безглуздий виклик у військову галузь та цим зліквідував, кінець кінцем, і Совєцький Союз, надірвавши його сили.

Але, що ж ми бачимо, звертаючись до совєцького пріоритету в космосі? А бачимо ми дещо дуже цікаве.

Хто ж вони були, оті “сыновья великого росийского народа”, що вивели країну до космосу? Росіяни? — далебі, дослівно: жоден.

* * *

Російську космонавтику прийняте починати з народовольця Н. Кибальчича, корінного та чистого украінця, який був стурбований не стільки “освобождєнієм Россії”, скільки звільненням України від цієї останьої. Він, перед смертю, накидав у камері щось там на хлаптику паперу, але — облишмо це. Чимось подібним, хлаптиком паперу як пріоритетом, здатний серйозно займатись лише звихнутий розум якого–небудь Данілєвского.

Початок російської космічної ідеї тому й виводиться від поляка К. Е. Ціолковского (1857–1935), якому й приписують найбільш тривіальні (а іноді, зрідка, й нетривіальні) ідеї в цій галузі. В цьому, щоправда, з ним сильно конкурував його одногодок, мало відомий в нас німець (і теж самоук) Герман Гансвіндт (1856–1934), але оскільки цього останнього у нас ніхто не перекладав, то все якось обходилося. Так от, цей поляк був з роду тільки злегка сполячених українців, які вели свій рід від нещасного гетьмана Северина Наливайки. Брат Костянтина Едуардовича — навіть підписувався подвійним прізвищем: Ціолковський–Наливайко.

Але, Ціолковський, це всього тільки романтична епоха космонавтики, епоха предтеч та пророків. Про щось справжнє могло йтися після Роберта Годдарда (1882–1945) та Фрідріха Цандера (1887–1933) з Ріги, які почали досліди з рідинними та твердопаливними ракетами.

Нова епоха інтеграції знань, набутих в цій галузі, та з теорією, — пов’язана з іменем українця Юрія Кондратюка (Олесь Шаргей, 1898–1942). Він був і практиком і теоретиком, а його видана 1929 книга “Завоевание межпланетного пространства” — не втратила значення й тепер. Він був сучасником відомого Германа Оберта з Меддьеша, але на відміну від нього — не дожив до втілення якогось зі своїх задумів. Та однак… Коли Дж. Кеннеді прийняв совєцький виклик у космосі, він пообіцяв, що його країна висадить людину на місяць ще до кінця десятиріччя (1960–1970), але тут є цікавим не факт висадки, а радше те, як це було досягнене.

За неповних сім років було перебрано та відкинуто багато проектів та варіантів. В кінці ж було прийнято, в майже незмінному вигляді проект давно померлого Юрія Кондратюка: вихід корабля на місячну орбіту, спуск та повернення спеціального модуля. При розробці останього теж були використані технічні ідеї Кондратюка. В російській пресі, запопадливій на будь–який “русскій пріорітєт”, — якраз про це чомусь і не написали.

Підкреслимо ще раз наведений факт. Ніщо не старіє так хутко, як технічна ідея, ви знаєте. І — все ж. Щоб ідею, та ще в такій галузі як космонавтика — було зреалізовано по трьох десятках років… В технічній галузі щось таке — своєрідний рекорд. Вже його одного — нам вистачило б із лихвою.

Засновник космонавтики загинув 1942 у “народном ополчєнії” під Москвою. Сформоване маршалом Жуковим, недосвідчене та погано озброєне, воно призначалося, головним чином, для нищення інтелігентів. В тому числі — й українців, яких особливо не любив генерал.

Але, Олесь Шаргей — він же Юрій Кондратюк, — був не один, і в цьому вся справа.

Після війни в ракетній індустрії зайняті, як навмисно, самі українці. Що за жарти долі: хоч би один росіянин (крім начальників, ясна річ). Перелічимо: С. Корольов, А. Люлька, конструктор ракетних двигунів

B. Глушко, винахідник крилатих ракет В. Чоломій… Гордість совєцької військової машини, ракети від СС-7 та по СС-18 — будував Михайло Янгель, — Микола Будник.

Нещодавно схвально пригадали останню — балістичну ракету “Зеніт”, яка — ніби: “на дєсять лєт опєрєжаєт” все, що є подібного в світі. А заразом пошкодували, що виготовлено її — який жаль, не в Росії, а на янгелівському Південмаші в Україні.

Оце вам — воістину російський пріоритет! — “русскіє запустілі спутнік, русскіє поднялі чєловєка в космос…” От, як воно треба в’їздити до безсмертя на чужій шиї!

Зауважимо, що Україна була країною глибоко селянською, не відзначалася, подібно до Англії, як країна механиків та інженерів, однак… Чи можна назвати в Росії інженерів та техників, рівних киянинові

C. Тимошенку (1878–1972)? Згадаємо тут і великого фізика Івана Пулюя (1845–1918) з Тернопільщини, що відкрив та використав проникаюче випромінювання на десяток років раніше К. Рентгена. Він був видатним інженером та будував перші електростанції (та до того — на змінному струмі!) в Австро–Угорщині. Був і першим учителем великого Ніколи Тесли.

Так, що ж нам сказати про нарід, який дав світові не тільки Шаргея, але й Пулюя? Випадковість? — одинокі генії? Але, майже одночасно народилися в нащих сусідів та родичів іще троє великих: словен Міхай Пупін (1854–1935), професор університету в Нью-Йорку, відомий всьому світові хорват Нікола Тесла (1856–1943) та Аврель Стодола в Словаччині (1859–1942), засновник теорії автоматичного регулювання. Значить — не випадок, просто — прийшов час.

З батьківщиною Авреля Стодоли пов’язані — до речі, ще двоє українських імен, відомих тепер світові. Це, насамперед, Енді Ворхол (Андрій Вархоль) - один з найбільш відомих сучасних художників–модернистів. Крім того, звідти ж походили емігранти, батьки американського космонавта Юджіна Сернана (Євген Чернян), що побував 1969 р. на Місяці.

* * *

До “феномену чужих рук” слід цілком віднести й те, що навіть ініцийованою була російська культура, у багатьох своїх важливих галузях — прийдешніми.

Ця її особливість є, мабуть, унікальною та якось незрозумілою. Наче б то все було готове, все могло розпочатися, але — не починалося. Наче для цього початку мав прийти хтось чужий та щось там підштовхнути, показати, — “роби як я!”… Хтось, здається сам Ф. М. Достоєвскій, сказав: “все мы вышли из “Шинели” Гоголя…” Може це й перебільшення, може й не все вийшло з Гоголя, але його значення для сучасної російської прози та драматургії — важко переоцінити. Тому що в надто багатьох справах — першим був дійсно він. То він зрушив її, російську літературу.

Те ж, загалом, відбувалося й по інших галузях.

Ми знаємо в російській науці без сумніву велику постать М. В. Ломоносова (1711–1765), але — зауважимо це, російська наука починається радше з Леонарда Ейлера (1707–1783), а першим “русскім” математиком дійсно світового рівня — був все таки українець, М. Остроградський (1801–1862).

Важко заперечувати й той факт, що російське природознавство веде початок, єдино, з естонця Карла Ернста фон Бера (1792–1876).

Як Росія починається з українських колоній на півночі, так само російська класична музика завжди спиралася на музичні традиції України, на багатства українського музичного фольклору (за багатством в Європі з ним можна порівнювати, хіба що, еспанський), та навряд відбулася би без цього. Починається вона, навіть офіційно, з трьох українських композиторів та музиків — М. Березовського, А. Веделя та Д. Бортнянського. Перші двое померли відносно молодими та тому й дещо менше відомі. Березовський був доведений до самогубства. Артем Ведель насмілився вручити цареві Павлу І якесь прохання, що видалося тому “крамольним”, та був за його наказом заключений до божевільні (тодішня кагебістська психушка), де й покінчив з собою через вісім років. Росія, що ви хочете; для неї все це є цілком нормальне. Найбільш відомим є тому Дмитро Бортнянський (1751–1825), життя якого склалося відносно благополучно. Всі вони троє, давно, у нас і за кордоном, зараховані до “русскіх композіторов”, хоча й не “вєлікіх”. Однак, обходиться мовчанкою той факт, що без них не було б і сучасної російської музики.

Всі ці троє музичних геніїв України — належали до української музичної традиції, самобутньої, древньої та розвиненої. Сучасні дослідники встановили, що многі важливі музичні відкриття, приписувані звичайно І. С. Баху (1685–1750), — можуть бути знайдені в українській музиці задовго перед ним.

Ф.І. Шубін (1740–1805) був земляком М. В. Ломоносова, з півночі, а тому й не належав, власне, до тодішньої культури московського гатунку. Він став у столиці неперевершеним різьбяром–портретистом, але так і полишився би геніальним одинаком, на зразок Ломоносова. Тому що російське різьбярство починається, все таки, з чорнигівця Івана Мартоса (1754–1835).

Неспірна домінація українського різьбярства продовжується, втім, по наші часи. Тому що нема й не було російських різьбярів, рівних Олександру Архипенко або його сучаснику Івану Кавалерідзе. Тому що нема й у наш час в російському різьбярстві чогось подібного, за філософською глибиною та естетикою, до скромних бронзових фігурок Миртали Пилипенко.

Українсько–германськими були й корені російського живопису. Його починають, по суті, три людини. Це киянин Дмитро Левицький (1735–1822), миргородянин Володимир Боровиковський (1757–1825); обидва — діти українських художників, вихованих за традиціями української культури. Їх доповнює не менш авторітетна постать німця Карла фон Брюлова (1799–1852).

Фактично, саме з них трьох і починається російський живопис, до якого вже можна ставитись серйозно.

Потім він дослівно роїться від українців та поляків, є й не надто примітні росіяни. Обмежимося тут чотирма, як тут сказати? — кращими іменами. Завжди важко буває в мистецтві когось там виділяти, мимоволі возвишуючи над усіма, але… Многі згодяться, мабуть, що ці четверо відповідають вже світовому масштабові. Це — М. О. Врубель (1856–1910), М. В. Нєстеров (1862–1942), В. О. Сєров (1865–1911) та М. К. Реріх (1874–1947), але з них росіянином був лише М. В. Нєстєров. Він і створив нам чудовий міт про “святу Русь”, але — підкреслимо, всього тільки міт; ну, так само, як М. К. Реріх полишив нам міт про “Русь варязьку”; та — не більш вірогідний. До цього короткого огляду на тему “чужими руками” можна додати дещо в тому ж сенсі і про українську культуру.

* * *

І в ній, незрідка, трудилися не самі українці. Можна знайти й німців, В. фон Габсбург — Василь Вишиваний (1896–1951), О. Бургардт — Юрій Клен (1890–1947), чехів — В. Хвойка (1850–1914), В. Шкорпіл (1853–1919), поляків — В. Антонович (1834–1908), шведів — С. Ліндфорс (1856–1940) та багатьох інших. Тільки от, серед цих людей, що жили в несвободній, пригніченій та залежній Україні та добровільно вибрали своїм полем діяльності не опікувану, а ганену та переслідувану культуру України, — щось не надто багато їх, найбільш численних у нас — росіян.

Буває й таке, що й всюдисущий “старший брат” кудись там не встигне або спізниться. Бо ж не було й єдиного з них тоді, 1223 — на Калці, не було й 1310 при Грюнвальді; не знайшлося якось ні єдиного й на стінах Константинополя 1453; або під Віднем 1683.

Так і не відшукалося жодного, щоб потім трубити на весь світ, що “русскіє сражалісь с монголамі на Калкє… русскіє побілі псов–рицарей прі Грюнвальдє… русскіє защіщалі православний Константінополь от турєцкой напасті…” Або, хоча той Відень та від тих же турок. Ось так воно їх, практично, не знайшлося й в українській культурі. Щоб потім, коли вже всі шулерські козирі з колоди “нєт і бить нє можєт” — будуть биті, — натхненно твердити, що це саме росіяни “по височайшєму нєдосмотру” — створили українську культуру…

* * *

До речі, якщо вже там десь зайшлося про тих “псов–рицарєй”, то чи знаєте ви, звідки це побралося? Повсюдно вважається, що з помітки Карла Маркса на маргінесах чогось там. Але, хоча господін Маркс мав найпаскудніший в світі почерк, але в цьому — й він не має провини. Так от, слухайте, як це було. Маркс написав собі, всього навсього — Hund.Ritter — “сотні рицарів”, бажаючи, певно, підкреслити їх нечисленність на Чудському озері, порівняно до новгородців, яких були вже тисячі. А російський коментатор, просякнутий своєю законною та універсальною ксенофобією, — прочитав це як Hunde-Ritter — пси–рицарі; ну й пішло…

З ними, з російськими коментаторами, по їх великій грамоті, — таке частенько буває. Так колись невідомий російський розумник зробив із призвіська Аскольда — Dyr (Звір, Тварина) — другого конунга, уславленого Діра. А другий (а може той самий) перетворив дім конунга Рюрика (sine hus) та його дружину (troe vern) — на князів Сінеуса та Трувора.

Та ще. Як уперто твердив нам Ю. Тинянов, — жодного “поручіка Кіже” насправді не було, а вже совєцький критик, риючись по щоденниках К. С. Станіславського, — прийняв звичайнісінького французького Клемансо — за такого собі загадкового Светенсваі.

Отже, це в них — можна сказати, наслідуване.

* * *

Але, повернемося до теми. Як же ставитись нам до цих втрат нашої культури? Як відноситися до цього явища ще одного пограбування, — до явища “чужих рук”, де мало не половина — наших?

Чуються заклики — “повернути імена”, “вважати своїми”; але — куди, власне, повернути? — та — кого повернути? Якщо наука є об’єк–тивною а тому майже інтернаціональна, й тут неспірно належать до української культури й ректор університету в Болон’ї в XV ст. Юрій Дрогобич, і Іван Пулюй, що працював у Австро-Угорщині, і (може) швайцарець Аврель Стодола, і Юрій Кондратюк, що працював у Росії, то з літературою та театром справи стоять інакше. Це — суб’єктивні галузі творчої діяльності, а до того — невідривні від мови.

Тому ні Гоголь, ні Короленко, якою не була б визначною їх творчість для російської культури — навряд чи можуть бути предметом гордості для нашої. Вони — не більше, ніж втрати феномену — “чужими руками”.

Часом з приводу подібних втрат — нема чого й жалкувати.

Якщо Гоголь, Короленко або Бердяїв — завжди пам’ятали свою батьківщину та віддавали їй належне, то відомі й протилежні приклади. Петербурзька поетеса Анна Ахматова (1889–1966) — у дівоцтві Анна Горенко, соромилася свого прізвища та обрала собі “російське” псевдо — Ахматова, — блискуче! Але підвела її тут чи то власна поверховість, чи то загальна поверховість російської культури, — важко сказати. Тому що Ахматова походить від Ахмата, Ахмада, Ахмета, — типово татарського імені. Така собі, татарська сублімація великоросійського патріотизму.

Навідавши якось свою пристарілу українську мати, вона записала в щоденнику: “Она мне доню, доню, — а мне противно”.

Що там їй було “протівно”, стара мати, чи “грубоє малороссійскоє нарєчіє”, вона, втім, не уточнювала.

Думається, що з приводу подібних “втрат” — нема потреби й жалкувати. Бо ніщо цю людину з Україною не пов’язувало, крім випадку народження. Нема чого жалкувати, особливо, за нашої кількості поетес, від Лесі Українки та до Ліни Костенко. Поетес і набагато кращих, а головне — розумніших.

Є в усьому цьому — ще й другий бік. Приневолення, тим пак — історичне, — є поневолення. Коли заборонене писати українською мовою — доводиться писати російською; або не писати взагалі. Це — погано. Але, окрім загального приневолення є ще конкретна людина, що може, вже власною волею, протистояти та боротися. Або — піддатися приневоленню; більш від того — навіть прийняти це приневолення за добру для себе нагоду, можливість.

Розглянемо з такого боку проблему, наприклад, Гоголя. Чи жалкувати нам з його втрати для нашої культури? — давайте поміркуємо. Абстрактно, ясна річ — жалкувати, але — конкретно? Насамперед — а чи вона була, ця втрата? Бо ж абсолютно невідоме, підкреслимо це, що би з нього вийшло в Україні, в разі його відмови від переїзду до Петербургу. Так, в його особі Україна щось там втратила, але ніяк, в принципі, неможливо з’ ясувати, — що ж саме? Може — все, а може — й нічого. Зате вже точно відоме, що в його особі набула Росія, російська культура.

Не будемо відстоювати його заслуги в створенні грандіозного кічу на малоросійські теми — “Тараса Бульби”. Він зробив непорівняно більше. Пригадаємо, що це він сповістив весь цивілізований світ про сучасну йому Росію. Про величезну в ній кількість Ноздрьових, Собакевичів, Хлєстакових, Чічікових і т.і. Та про те, що в ній, в Росії, у ХІХ ст. — доби пари та електрики, — торгують не тільки живими людьми, а й мертвими душами.

Чи підвищила така талановита реклама фонди Росії у світі? Чи укріпила ще більше її і без того високу репутацію в очах людства? Про це судити не нам, але — того, що написане пером — не вирубати й сокирою. Його свідоцтво про Росію — тепер назавжди полишиться в її історії.

Не забудемо іще, це він створив свій славетний символ Росії у вигляді трійки, яка стрімголов несеться невідомо куди та перед якою з жахом розступаються інші народи. Ця трійка свого часу та в свою чергу, породила цілу течію російської суспільної думки, яке по цей день дошукується, — а хто ж саме сидить у трійці (крім бовдура Сєліфана та пройдисвіта Чічікова, ясна річ), чому саме з жахом розступаються перед нею інші народи, а головне — коли та чому понесла трійка та як повернути їй керування.

Ремінісценція тої трійки промайнула наприкінці холодної війни на сторінках партійної “Правди”, в особі президента ворожої країни Рейгана, відчайдушного ковбоя, який скаче невідомо куди…

Скептик звідси, з історії з Гоголем, може заключити: для того, щоб полишити по собі щось більше значне — потрібно переходити не до нижчої, а до вищої культури, але то вже його, скептика, справа. Щоправда, самі росіяни кажуть нам, що з Гоголя вийшла вся наступна російська література. Як на нас, профанів, це виглядає дещо сумнівно, бо надто вже спрощене, але… Вони — краще бачать; як воно й так — можемо тільки порадіти — на здоров’я; коли вже й тут не порадили собі обійтися без чужої допомоги.

Звідси плине головний, можливо, виник, — що робити свою культуру чужими руками — погано взагалі, в принципі. А принцип — він завжди є вищий від окремого, тобто — від конкретних людей. І нам треба жалкувати за нашими втратами на користь імперської культури Росії — теж, тільки взагалі, в цілому, а не за кожним окремим об’єктом цих втрат. Вже просто тому, що ніхто не візьметься передбачити, що б воно з кожного з них в іншому разі вийшло.

Закінчимо деяким анекдотом з життя, на ту ж тему. Російський журнал “Знание сила” N 6, 1989 постановив провести дискусію “О состоянии современной русской филологии”. В ній взяли участь такі фахівці: Ніна Володимирівна Брагінська, Михайло Леонович Гаспаров, Гасан Чингізович Гусейнов, Сандро Васильович Кодзенов, Максим Онисимович Кронгауз, Ольга Сергіївна Кулагіна, Володимир Олександрович Плунген, Ольга Олександровна Седакова, Ревекка Марківна Фрумкіна.

Без коментарів, але й без сумніву: сучасна російська філологія — перебуває в надійних руках…