ПУШКІН ТА ШЕВЧЕНКО

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

ПУШКІН ТА ШЕВЧЕНКО

Ніколи не було такої гіпотези, що спочатку людство розмовляло віршами, але історія кожної літератури починається з поезії.

Я. Парандовський

Порівнюючи російську та українську культури, природно пригадати Пушкіна та Шевченка; почнемо з першого. Про Пушкіна пишуть по–різному. У нас і у них, так би мовити.

Для нас наследие Пушкина обладает высочайшей эстетической и этической ценностью. Оно является нерушимым основанием нашей литературы, которая оказала самое непосредственное влияние на развитие общественной мысли и революционных идей в России, и не только в России. Ее исключительно сосредоточенный интерес к человеку во всех сложностях его общественного бытия, ее страстная проповедь справедливости и человеческого достоинства заставили одного из самых крупных западных художников ХХ века — Томаса Манна с благоговением назвать ее “святой литературой”.

[Светлое имя Пушкин, Москва, 1988, А. Твардовский. Слово о Пушкине с.266]

З другого боку, не будемо забувати й про те, що як писав із знанням справи Ф. М. Достоєвскій (наведемо ще раз):

Очень многие из образованных чехов уверены, например, что у них было уже сорок таких поэтов, как Пушкин.

[Ф. М. Достоевский, Полн. соб. соч. в 30 т.., Ленинград, 1981, т.23, Дневник писателя за 1876 г., с. 115]

Може так і було, може вони мають рацію, освічені чехи? — хто ж це знає…

Зауважимо, що в російській літературі уклінство перед Пушкіним, часом, як і багато іншого, — втрачає масштаби пристойності. Тому що — як інакше поставитись хоча б до таких рядків Максиміліана Волошина:

Эти пределы священны уж тем, что однажды под вечер Пушкин на них поглядел с корабля по дороге в Гурзуф.

[“Холмы Тавриды, край прелестный”]

Подумаєш… ну й поглянув, велика річ… Мало, на що він там іще поглянув. Думається, за будь–яких умов, така афектована патетика тільки псує вірш.

Порівнюючи Пушкіна, першого поетичного генія російської літератури, та Шевченка, треба — насамперед, пам’ятати про одне. Про головну їх різницю.

Пушкін, при всіх його поетичних досягненнях, — був поетом своєрідним. Він народився та виріс в країні, здавна розколеній на рабів та рабовласників, та й сам був рабовласником не з останніх, не “однодворцєм”. Він був плоттю від плоті свого народу рабовласників та співцем імперіалістичної Росії. Періоди імперіалізму переживали багато народів світу та Європи, але лише Росія була завжди імперіалістичною, в усі епохи своєї історії. В часи Пушкіна, за Александра і та Ніколая І, — вона переживала черговий імперіалістичний підйом. Тільки но була у спорі про першість в Європі одержана перемога над Наполеоном та розпочинається серйозна спроба реалізувати заповіт Петра І — дірватися до Індійського океану (це буде турботою росіян і в кінці ХХ століття). Тому — кипить, як і сьогодні, війна проти народів Кавказу. А що ж на це Пушкін? — а, ось що:

Дикие черкесы напуганы; древняя дерзость их исчезает. Дороги становятся час от часу безопаснее, многочисленные конвои — излишними. Должно надеяться, что эта завоеванная сторона, до сих пор не приносившая никакой существенной пользы России, скоро сблизит нас с персиянами безопасною торговлею, не будет нам преградой в будущих войнах — и, может быть, сбудется для нас химерический план Наполеона в рассуждении завоевания Индии.

[Лист А. С. Пушкіна до брата Л. С. від 24.09.1820 з Кишинева до Петербургу]

Поетові всього тільки, зверніть уваги, 21 рік, та за англійськими законами він ледь дістався повноліття, — а як розмірковує! — про майбутні війни думає, Індію йому подай, не більше не менше! Для нього реально існує лише те, що може принести “пользу Россіі”. Для Наполеона план завоювання (або — “покорєнія”? — “освобождєнія”?) - ясна річ — “хімеріческій”, але для Росії — чому ні? Це буде предметом російських зазіхань в “будущіх войнах”, про які цей юнак розмірковує з чисто хлєстаковською “лєгкостью в мислях нєобикновєнной”. А чого варті ці його “дікіє чєркєси”? Ось, що означає народитись та вирости в російському культурному гетті!

Таким чином, все це — не обмовка. Поет — росіянин до шпику кості, а значить скінчений ксенофоб. В іншому місці він міркує про той час, коли “славянскіє ручьі сольются в русском морє”. Що таке ниций струмочок порівняно з морем, навіть якщо це “морє” — всього тільки велетенська калюжа розмірів моря? “Быть малороссом, чехом, — мелкая идея” — напише згодом його щирий шанувальник Ф. М. Достоєвскій.

Порівняємо це імперське зверхництво з рядками Т. Шевченка — “Слава тобі Шафарику, Вовіки і віки! Що звів єси в одне море” Слов’янськії ріки!” Подумайте, порівняйте. Примітивну імперську думку про те, що треба всі слов’янскі струмки утопити в російському морі, та подяка Шевченка Павелу Йозефу Шафарику (1795–1861), філософу та мислителю, який досліджував корені слов’янства. А слова — ледь не ті самі.

Однак, апологетизувати самодержців, принаймні — в молоді роки, Пушкін несхильний. Він часом дозволяє собі й пофрондувати, дозволити вщипливість на їх адресу. Він пише про Єкатєріну (1822):

Но со временем история оценит влияние ее царствования на нравы, откроет жестокую деятельность ее деспотизма под личиной кротости и терпимости, народ, угнетенный наместниками, казну, расхищенную любовниками, покажет важные ошибки ее в политической экономии, ничтожность в законодательстве, отвратительное фиглярство в сношениях с философами ее столетия — и тогда голос обольщенного Вольтера не избавит ее славной памяти от проклятия России.

Завдяки ще тоді встановленому езопівському характерові російсь кої мови, тут вельми неясно, про яку–таку “жорстоку діяльність” ідеться, що мається на увазі під “ницістю в законодавстві”. В останньому ж критика на суто обивательському рівні. Про завоювальногеноцидні подвиги німецької шльондри на російському престолі тут згадується найменше, це — її актив.

Ось, що означає імперіалізм, якого всисають з молоком матері. Його політичне кредо не викликає жодних сумнівів. Пізніше він відповість і Алєксандру Радіщеву, чи не єдиному російському мислителю (крім П. Я. Чаадаєва), який серйозно задумався над долею свого народу, над повною безперспективністю рабоволодіння як соціальної системи. Але, наш поет і йому дасть достойну відповідь в своєму “Путешествии из Москвы в Петербуг”. Не випадково оспівує він і розбійні подвиги Петра І в Україні, в своїй холопській “Полтаве”, від якої потягує на вимети.

Можна зауважити, однак, що як Пушкін із роками все більше ідеалі зував російське самодержавство в особі Ніколая І, то “височайшєє” ставлення до нього еволюціонувало якраз в протилежний бік. Процитуємо Д. Мережковського:

На похоронах Пушкина обманули народ: сказали, что отпевать будут в Исаакиевском соборе, и ночью, тайком перенесли тело в Конюшенную церковь. Бенкендорф убедил государя, что готовится манифестация, по улицам стояли военные пикеты, и в толпе шныряло множество сыщиков. Точно так же тайком увезли тело в деревню.

[Д. Мережковский, Полн. собр. соч. СанктПетербург, 1911, т. ХV, с.152]

І — далі:

"Чтобы все найденное мною неприличным было исключено", постановил Николай I о посмертном издании Пушкина.

Так похоронили того, кто сравнивал Николая I с Петром Великим и завещал, умирая: "скажите государю, что мне жаль умереть, был бы весь его".

[там же, с. 152]

“Государь” на той час (1837) був не хто–небудь, — Ніколай І; імператорствував вже 12 років, та видно було — куди воно все йде. Його епоха для післяпетровської Росії була — приблизно, те саме, що для Союзу — епоха “вєлікого Сталіна”. Дещо й неясно, що це власне мало означати: “бил би вєсь єго”? — чи може поступив би до ІІІ Отдєлєнія?

Отже — жодних слідів вільномислення.

А були — дивно, і в часи Пушкіна люди, які добре відчували та бачили всю пагубу російського самодержавства. Обмежимося одним–єдиним прикладом — царським цензором А. В. Нікітєнко (1804–1877). Він аж ніяк не був передовою людиною, в будь–якому сенсі цього слова, переконаний та відданий раб імператора. Понад усіх любив та цінував Петра І (як і Пушкін) та Єкатєріну ІІ. В своїх “Дневниках” писав:

Видно по всему дело Петра Великого имеет и теперь врагов не менее, чем во времена раскольничьих и стрелецких бунтов.

Або так:

Еще немного — и все, в течение ста пятидесяти лет содеянное Петром и Екатериною, будет вконец низвергнуто, затоптано.

Відомо, що Пушкін обожнював Петра І, але подібних побоювань ніколи й ніде не висловив. Навпаки, десь там навіть порівнював Ніколая І до Петра…

Що ж до Нікітєнка, то він, здається ще за життя Пушкіна, пише:

В обществе нет точки опоры; все бродят как шалые и пьяные. Одни воры и мошенники бодры и трезвы. Общество быстро погружается в варварство.

Людям інтелекту властиве, в першу чергу, — помічати саме оце: “варварство”. Пушкін — не помічає; йому все одно… Все добре, все гаразд. Підводячи 1855 року підсумок царюванню імператора, Нікітєнко пише:

Администрация в хаосе, нравственное чувство подавлено; умственное развитие остановлено; злоупотребление и воровство выросли до чудовищных размеров. Все это плоды презрения к истине и слепой варварской веры в одну материальную силу.

Сказане дуже добре, та до справи. Дуже шкода, що це сказав не геніальний російський поет Пушкін, а всього тільки якийсь там царський чиновник.

В європейській літературі Пушкін був відомий ще за життя, але — головним чином через те, що кореспондував із Меріме. Як письменник або навіть поет, він ніколи не користувався популярністю в світі. Хоча присутній в усіх порядних енциклопедіях та словниках. в останньому ж…

Навіть Ян Парандовський в своїй книзі про труд письменника — “Алхімія слова” (з якої займаний епіграф до даного розділу), — дивно — жодного разу не згадує Пушкіна. Не згадує він, однак, будемо справедливі, — й про Шевченка.

Найбільшої послуги своїй (дещо дивній!) батьківщині та культурі, Пушкін зробив, можливо, не так своїм життям та творчістю, як смертю від руки іноземця, — Дантеса. Про це, втім, із чисто дамською безпосередністю пригадала колись Маріна Цвєтаєва:

Еще одно, чтобы больше к этому не возращаться — к тому, от чего оторваться нельзя! — какое счастье для России, что Пушкин был убит рукой иностранца. — Своей не нашлось!

[М. Цветаева, Стихи и проза, Берлин, 1987, с.216]

Воістину — “счастье”! Про це “вбивство” вже написані сотні томів, та все ще не вгамувалися — по сей день пишуть. А російського дуелянта Мартинова, котрий убив письменника та поета побільше Пушкіна, — хто ж тепер і згадає…

Але, що можна сказати про Пушкіна, як поета?

Легкість пушкінського письма є тим, що кидається у вічі підчас першого знайомства з ним. Її відчуває кожний, бо вона в ньому була чимось органічним:

Легкость, вот первое, что мы выносим из всех произведений в виде самого общего и мгновенного чувства. Легкость в отношении к жизни была основой миросозерцания Пушкина, чертой характера и биографии. Легкость в стихе стала условием творчества с первых его шагов.

[А. Терц (А. Синявский), Собр. соч., Москва, 1992, с. 342]

Вона, ця легкість, була — почасти, виником його великої справи: він найбільш повно та рішуче пориває з “високим духом” російської поетики ХVІІІ ст., звищеної, торжественно! та прикрашеної архаїзмами, як може наближує поетику до звичайної мови; одночасно ж — не розпускаючись в ній повністю, дещо дистанцюючись. Одне слово — як треба.

З другого ж боку подібна легкість оплачується в нього звичайною поверховістю. Поет блискуче управляється, ковзаючи поверхнею речей, але майже ніколи не відкриваючи нам їх глибини. У нього не знайти підтекстів, як у Шевченка.

До того — він байдужий поет, ні в чому не заангажований, що дає привід пригадати не дуже прихильну ліцейську характеристику його особи, дану 1816 директором ліцею, старим Е. А. Енгельгардтом: “Его сердце холодно и пусто; в нем нет ни любви, ни религии; может быть оно так пусто, как никогда еще не бывало юношеское сердце”. Ця байдужість до всього, відстороненість, — частенько підводить його, саме як поета. В “Путешествии в Арзрум він не пропускає того, що “несколько солдат с обнаженными саблями преследовали несколько кур”, але годі пошукувати там щось серйозніше. Добре, це класичний та вічний образ військового москаля — “кацапа–куроцапа”, знайомий всім народам та на всіх широтах, але… Відправили їх туди, як — до речі, й самого поета — не тільки за цим…

Описуючи досить розлегло якесь протистояння на тому ж Кавказі, він закінчує опис байдужими словами:

Мчатся, сшиблись в общем крике…

Посмотрите! — каковы?

Делибаш уже на пике,

А казак без головы.

Отже, йому рівно стільки діла до казачої голови, скільки до того делібаша… Дивна людина…

Така байдужа поверховість часом призводить до того, що поет — дійсно:

Взамен описания жизни он учинял ей поголовную перепись.

[теж там, с. 381]

Подібні переліки, дійсно, є досить частими в практиці поета. Цитований автор обгрунтовує це рядками з “Евгения Онегина”:

Возок несется через ухабы,

Мелькают мимо будки, бабы,

Мальчишки, лавки, фонари,

Дворцы, сады, монастыри,

Бухарцы, сани, огороды,

Купцы, лачужки, мужики,

Бульвары, башни, казаки,

Аптеки, магазины моды,

Балконы, львы на воротах,

И стаи галок на крестах.

З приводу цих останніх — “галок на крестах” — поет мав чимало клопоту: до них, ні сіло ні впало, — прискіпався читач, та не якийнебудь, а сам мітрополіт Філарет; він і поскаржився на це голові тодішнього російського КГБ — генералу Бенкендорфу, вважаючи таке твердження мало не блюзнірством. Той направив скаргу до відомства головного цензора, який не забарився відповісти, що такі випадки з галками дійсно бувають: сідають вони й на хрести. Але, він вважає, що винний в цьому радше поліцмейстер; отже, справі так і не дали подальшого ходу.

Можна було б і заперечити А. Сінявскому, адже тут ідеться про враження з вікна карети, та тут подібний перелік є саме на місці, але… В загальному він все ж правий, бо поет і дійсно часто зловживає чимось таким. Наведемо ще одного прикладу:

Ее любимые сады,

Стоят населены чертогами, вратами,

Столпами, башнями, кумирами богов,

И славой мраморной и медными хвалами

Екатерининских орлов.

Перелік використовується й в інших місцях, вже як художній засіб:

Парки бабье лепетанье,

Спящей ночи трепетанье,

Жизни мышья беготня.

Талант поета був дещо своєрідним. Він часом добре та яскраво, в небагатьох словах, уміє описати оточення, речі. На відміну від цього, йому не даються постаті людей, головне — їх характери. Все це — радше невизначене та розпливчасте. В “Борисе Годунове” фігурує сила відомих історичних осіб, але… Побоююся, що на виставі їх розрізнюватимуть радше за бородами. Або — ще гірше, за одягом. Нема там характерів, як нема їх в інших творах поета.

Все це якісь “постаті взагалі”, як і його досить вправні малюнки пером на чорнетках або десь на маргінесах. Вони часом виразні, але майже безособові. Жіночий профіль; не чийсь там, а так — взагалі, — жіночий, з чоловічим не сплутати, але… Навіть ті його автопортрети, — хоч і шаржовані, а все одно — мало характерні.

Це наводить на думку про невисоку здатність до розрізнювання, деталізування та аналізу реальності, — істотну ваду митця.

Додамо до цього чи не повну відсутність дару композиції, що позбавило поета можливості створювати великі та складні речі. До цього знову пригадаємо “Евгения Онегина”, претензійно охрещеного “романом”. Цей останній є чи не найбільшим з його поетичних творів, але композиція й його — надто вже невиразна. В цій галузі мистецтва, треба сказати відверто, Пушкін теж сильним не був. Він, радше, майстер малих форм.

* * *

Пушкін, хоч і надто розчулявся на адресу своєї дворової рабині, старенької “няні” Аріни Родіоновни, — був завзятим кріпосником, до шпику кості. Відомий “прогресивний” російський просвітитель В. І. Новіков (1744–1818), який видавав журнал із досить прозорим гаслом — “Оні работают, а ви іх труд ядітє” — теж був заможною людиною, добрим кріпосником. Про нього розповідають, що коли Єкатєріні чи то остогидла його вольномисленість, чи то він насмілився якусь її писанину не надрукувати вчасно, — відправила просвітителя до каземату Петропавлівської фортеці (на час). За ним туди добровільно попросився один з його людей — слугувати панові.

Потім, коли просвітителя випустили, знайомі ходили подивитись на цю людину, що так відзначилася вірністю панові. Однак, через деякий час вірний слуга кудись подівся, зник. А запитаний про це прямо пан, — вимушений був зізнатися, що переживаючи тимчасові фінансові труднощі, він… Одне слово, їм прийшлося розлучитись. Пушкін дуже любив картитись, та помер полишивши півмільйона боргів, але… Аріну Родіоновну так і не продав — віддамо ж йому належне.

Кріпосниками, тобто — рабовласниками, були його попередники та сучасники, так би мовити — вже дещо сором’ язливі работорговці. Вони, хто снобізувався літературою, уникали прямо писати про рабство та продаж або купівлю людей.

Тобто — аж надто добре відали, що творили. Розрахунок був слушний — поменше згадувати, поменше полишати слідів, а там — колись, в далекому майбутньому, коли все забудеться, — яка–небудь патріотична наволоч — і скаже: “Нічєго етого нє било”. Тобто, щось таке дозволяє, за одвічним російським звичаєм, — “і капітал пріобрєсті” (сьогодні), “і нєвінность соблюсті” (в історичному майбутньому).

Бо ж, чи не придумали вони заздалегідь для свого рабства зручний евфемізм — “крєпостноє право”; чітко знаючи, що це — звичайнісіньке рабство.

Подібно й сьогодні — уникають писати про недавнє минуле, виводити його на чисту воду. Письменник Лєонід Лєонов навіть сказав із цього приводу в часи перебудови: “Надо мєньшє заніматься стріптізом, ми совєршалі ошібкі, но раді будущєго всєго чєловєчєства”, — щось таке, цитується за пам’ятью. От вам і ще одна вселеньська місія, хіба не так? Та теж, зверніть уваги, явний розрахунок на те, що з часом все забудеться, а вони стануть як янголи чистими — так і бери живими на небо.

Отак воно й виходить, що коли країною біснувалися салтичіхі — поштивий Карамзін пускав стисло відмірену сльзинку над долею “Бедной Лизы”. По дорозі відзначимо, що хоч і був колись у Росії Александр Радіщєв, але не було вже подібних йому в літературі ХІХ ст. Не було й такої книги, як ”Хатинка дядечка Тома” відомої Гаріет Бічер–Стов (1811–1896) та з таким же розголосом. А раби ж були навіть не чорні, свої; тільки що французької мови не знали.

Взагалі, якщо рух аболіціоністів призвів до відміни рабства у Бразилії та США, то в Росії — європейській фортеці рабства — його практично не було. Тут слід розуміти правильно. Він, як рух — був відсутній, хоч окремі аболіціоністи — безперечно були. Цілком в дусі Росії, знову ж зверніть уваги: так, щоб і не можна було заперечити існуванню аболіціоністів, але — щоб і руху, як такого — не було. Як сьогодні з отою “дємократієй в Россіі”: демократи є, та неабиякі, а от, — демократичного руху — немає. Тобто знову: “і капітал пріобрєтєн, і нєвінность соблюдєна”… Отак треба працювати, достойні панове…

* * *

Але — що ж Шевченко? Він, за життя був широко відомий у слов’янських країнах, а через якийсь десяток років по смерті — і в останній в Європі.

Однак, численні достоїнства Шевченка, як його поетичний геній, так і геніальні історичні та політичні прозріння, а найменше природно, іронія, — так і не були ніколи належно оцінені російською критикою. Візьмемо того, хто вважається за її корифея — Віссаріона Белінского. Бо не забудемо геніального провидіння

Н. А. Нєкрасова, про те, що через сто років (тобто якраз за епохи “развітого соціалізма”) російський нарід понесе з базару не “Тарзана” Едгарда Бероуза або “Анжеліку” подружжя Голон, ні, — а саме його: “Бєлінского і Гоголя с базара понєсєт…”

Що ж, почитаємо його самого — “нєістового Віссаріона”. Ось, наприклад, із листа В. Бєлінского до Аннєнкова:

Ох, эти мне хохлы! Либеральничают во имя галушек и вареников со свиным салом! И вот теперь писать ничего нельзя, все марают. А с другой стороны, как и жаловаться на Правительство? Какое же правительство позволит печатно проповедовать отторжение от него области… Наводил я справки о Шевченко и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда не годная вещь. Вы помните, что верующий друг мой говорил мне, что он верит, что Шевченко — человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса, творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может из Шевченко сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горилки по патриотизму хахлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля. Читая один пасквиль, Государь хохотал, и, вероятно, дело тем и кончилось бы, и дурак не пострадал бы за то, только, что он глуп. Но когда Государь прочел другой пасквиль, то пришел в великий гнев. Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых не читал. Шевченко послали на Кавказ за эту литературу солдатом. Мне не жаль его: будь я его судьей, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам. Это — враги всякого успеха. Своими дерзкими глупостями они раздражают правительство, делают его подозрительным, готовым видеть бунт там, где нет ровно ничего, и вызывают меры крутые и гибельные для литературы и просвещения.

[В. Г. Белинский, Полн. собр. соч., Москва,, т. 9, с. 689]

Зауважимо, ми не випадково навели аж так довге посилання на В. Белінского. Воно стисло та яскраво показує нам духовну несумісність російського та українського. Демонструє протистояння, яке не припускає можливості жодних компромісів.

Зворушливе тут, насмперед те, що він “нє чітал етіх пасквілєй” (і ніхто з його знайомих — теж не читав), але —на основі цього він зрівнює Шевченка з землею, не полищаючи каменю на камені.

Гнів же “нєістового Віссаріона” викликала та обставина, що ніби внаслідок історії з Шевченком була загострена цензура та заборонені до перекладу якісь там французькі оповіданнячка. Він, мабуть, розраховував через них просвітити російський нарід та зважив втрату цієї писанини, як великий збиток для російської культури. А радше — був особисто в них зацікавлений. Матеріально.

Ми знаємо, та й всі знали ще тоді, що Шевченко змагався за волю своєї країни, але за Бєлінскім він, виявляється — “лібєральнічал во імя галушєк и варєніков с свіним салом”. Як бачимо, таке поняття як свобода для цього природженого царського холуя, — є взагалі недоступне.

Підкреслимо, з цього вірноподаного холопа, царського холуя, — більшовики зробили мало не демократа, мало не революціонера.

В доповіді ІІІ Отделенія цареві, про діяльність Шевченка повідомлялося наступне (куди більш почесне, ніж у “дємократа і рєволюціонєра”!):

Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны. С любимыми стихами в Малороссии могли посеяться и впоследствии укорениться мысли о мнимом блаженстве времен гетьманщины, о счастии возвратить эти времена и о возможности Украине существовать в виде отдельного государства.

Дорікання на адресу Шевченка у зловживанні горілкою — дещо смішні. Справа в тому, що Шевченко, як і всі українці, пив на свої, а “нєістовий Віссаріон” — пив та жер, принципово, — тільки на чужий рахунок. Це й надало згодом привід Ф. М. Достоєвскому, який не мав підстав любити Бєлінского, — зобразити його в усій красі паразитарного утриманства в особі Фоми Опіскіна в “Селе Степанчикове”.

Варто відмітити, що в цьому своєму барвистому описі, спостережливий Федір Михайлович робить наголос на двох грунтівних рисах особистості “нєістового Віссаріона” — нестриманому тяжінню утримуватись тільки й єдино чужим коштом, та сварливій бабській лайливості, за яку — безумовно, він і отримав своє прізвисько “нєістового”. Цілком очевидне, що коли ц е є “вєлікій крітік” (всіх розкритикував), а цей суб’єкт вважався та вважається там, у них, великим критиком, — то так само великим критиком можна вважати й будь–яку бешкетну бабу з їхньої комунальної кухні. Їхньої тому, що як комунізм — ще не цілком російська вигадка, то комуналка, то вже відкриття суто російське, в інших країнах поки невідоме.

Отже… таке “вєлічіє”, господа — створювати зовсім неважко; та чи — бува, не таке воно все, ваше російське “вєлічіє”, шановні “вєлікоросси”?

Віддамо належне Достоєвскому, списаний ним з Бєлінского портрет, вражає, хоч оригінал, без жодного сумніву (а так буває завжди), — був іще мерзенніший.

Щоб запобігти дорікань у несправедливості, процитуємо людину, якій однаково далекі обидва, Бєлінскій та Шевченко. Ось, що пише Станіслав Мацкевич в своїй добрій монографії про Достоєвского. Він наводить, не без деякої розгубленості, наступну розповідь Панаєва, котру ми вимушені дати у перекладі з польської:

Одного разу у вівторок я зайшов о 9 вечора до професора Комарова. Це був його приймальний день.

— Хто у вас? — запитав я льокая.

— Тільки господін Бєлінскій.

Я увійшов до кабінету хазяїна. На столі горіла лампа. На канапці лежав Бєлінскій та читав Revue todependante, хазяїн дому сидів сумний та дивився у вікно, хоч там було темно і неможливо чогось розгледіти. Стояла мертва тиша.

— Що це означає? — спитав я.

Почувши мій голос, Бєлінскій повернувся.

— Ох, нарешті! Ви, непереносні люди, завжди спізнюєтесь. Ви питаєте, чому я так лежу. Але, заради Бога, він мені так остогид (тут Бєлінскій вказав пальцем на Комарова), що я змушений був прохати його заспокоїтись. Він хотів читати мені вголос Revue Independante, хоч я і сам умію читати, сів біля мене та дивився мені в очі, чого я не виношу. Мені прийшлося попрохати його, щоб він дивився у вікно.

[С. Мацкевич, Dostojewski, Warshawa, 1957, с.37]

Нагадаємо, що все це відбувається не в домі Бєлінского, а в домі проф. Комарова. Зауважимо, що прямого погляду в очі не виносять, як правило, мавпи. Думається, що нахабного та неокресаного суб’єкта в іншій країні в інтелігентних домах просто не приймали б, але — що ви хочете. Це ж всього тільки Росія… Але від цього “властітєля русскіх умов” повернемося знову до Пушкіна.

Пушкін писав: “шуміт, бєжіт Гвадалквівір…”, але ця ріка шумить та біжить хібащо там, на самому верху, на Сьера де Сегура, звідки вона зтікає. Там, де він це мав на увазі, поміж Кордобою та Севільєю, ця ріка розливається як ставки, за виразом Луїса де Гонгора. Але, це не з його вини, тому що цар, до якого він був щиро прив’язаний, не випустив його з російського задуп’я на простори Європи; а його піддані — надали йому це право.

Він, Пушкін, щоправда, вже знав, що дон Жуани існують у Франції, принаймні — в Португалії, але не в Еспанії, та назвав його дон Гуан. Таке — трохи тепліше, але все одно не те, бо іспанське j вимовляється саме й тільки як російське “х”.

В ювілейній статті Алехо Карпентьєр пише не стільки про Пушкіна — визнаного поета, скільки як про критика та теоретика літератури:

Але ми менше знаємо Пушкіна, — критика, теоретика літератури, людину всеосяжної культури, досконалого знавця словесності, який живучи здаля від головних європейських вогнищ культури, міг судити про все, що там говорилося та писалося.

[А. Карпентьер, Пушкін–критик, Ель насьональ, 18.08.1957, Каракас]

Це є незаперечна заслуга, але — як би це сказати, — дещо сумнівна. Пояснимо на прикладі. Це — як совєцький (або — російський) героїзм, котрий приходиться являти комусь виправляючи те, що мимохідь накоїв своїм сукинсинством хтось інший. “Героїзм”, якого в нормальній країні н е має бути взагалі.

На жаль, це було долею не одного Пушкіна; це буде, поки буде Росія.

Впіймаємо на слові й Карпентьєра — “міг судити про все, що там го ворилося й писалося”. Не тільки міг судити, але й судив. Часом — і вельми необгрунтовано, поверхово. Він не визнавав значення Стендаля та Бальзака, кращих — безумовно, французьких письменників свого часу (ми тепер вже зповна можемо оцінити їх значення!), віддаваючи перевагу різній дрібноті третього гатунку. Отже, критик він був не такий вже й справедливий.

Порівнюючи його до Шевченка, ми можемо робити це далеко не за всіма параметрами. Обидва вони у вирішальний спосіб вплинули на поезію та літературу своїх народів, як і на їх ментальность, але поміж ними неподільно панує та сама визначальна різниця між російською та українською культурою, з причини якої “не зійтись їм ніколи”. Тому що Пушкін був кріпосником до тої ж міри, до якої Шевченко був вільною людиною; хоч кріпосник і народився вільним, а співець свободи — рабом.

Обидва вони випробували свої сили в усіх жанрах літератури, хоча Шевченко вільно писав двома мовами. В цьому рівного йому в Росії не було, такі з’являться набагато пізніше (В. Набоков, Й. Бродскій). Він був іще видатним художником свого часу та цей бік його творчості іще чекає на свою справжню оцінку. Незважаючи на те, що він закінчив російську Академию Художеств, він став, значною мірою, попередником імпресіонізму. Розуміння історії Шевченком — є непорівняно більш зріле та сучасне, ніж у Пушкіна.

Крім того, у Шевченка є іронія, про це варто пригадати ще раз; те що є загалом чуже літературі російській; не тільки тоді, але й пізніше.

Таким чином, у співставленні Пушкіна та Шевченка, — віддамо переваги останньому: в російській літературі подібної постаті просто не було. Хоч у чомусь співрозмірної до нього. На це можна заперечити, що в Росії були й інші поети. Так — були; але треба пам’ятати, що й із сотні балалайок не зробити одної доброї бандури. Крім того, були поети й в Україні, та як би й не в більшій кількості. А може — й кращі.

* * *

Дозволимо тут собі замовити ще одне слівце за темного та невігласного Шевченка, котрого саме з цього боку часто обговорюють в російській літературі. Неписьменний, мовляв, селянин. Якого ми тут — тільки подумати! — наважилися порівняти до блискучого у всіх відношеннях Пушкіна.

Зазначимо те, що відмічають зрідка: неспіврозмірні освітні цензи обох поетів. Пушкін, квітнучи в садах ліцею, кінчав його так–сяк, не блистаючи успіхами в науках, примітний лише легендою про те, що “старік Дєржавін нас замєтіл і в гроб сходя благословіл”. Як не помиляюся, хтось із російських патріотичних художників увічнив це на полотні: старий Дєржавін, неспішно сходячи до гробу, — мимохідь благословляє юного та розкуйовдженого Пушкіна.

В Росії буває нещастивість самого різного роду. Поетові Гаврілє Дєржавіну (1743–1816), останньому нащадку старого тюркського роду Багримів, — не поталанило саме з гробом. Мало того, що він благословив Пушкіна саме в процесі сходження до такого, але й від нього самого полишився у пам’яті російських читачів чи не єдиний рядок, що став прислів’ям: “Где стол был явств — там гроб стоит”. Щоправда, полюбляв таки цей невеселий предмет наш придворний трубадур, бо в якійсь там черговій пишній оді на честь “подвигів” катькиного громили Суворова, — писав:

Чему коснулся, все сразил.

Поля и грады стали гробы;

Шагнул — и царства покорил.

У другому рядку малася на увазі, очевидно, ота різанина мирного населення Варшави, яку учинив Суворов заради научки “бунтовщіков полячішек”.

Разом із поетичним берлом наслідував гроби й наш поет. Він щиро погрожує ним усім, “кто нє с намі”, закінчуючи наймарніший зі своїх віршів, “Клеветникам России”, рядками:

Так высылайте ж нам витии,

Своих озлобленных сынов,

Есть место им в полях России

Среди не чуждых им гробов.

Ні, ти ба який кровожерний! — як то кажуть, — “давно морду нє білі”…

Воістину, таке буває тільки в Росії…

У примітках (А. С. Пушкин, Собрание сочинений в 10 томах, Москва, 1976, т.2) нам люб’язно пояснюють, що тут “витии” — не поети, як звичайно, а…“депутати французской палаты и французские журналисты”.

Отже, чергове нехлюйство, — до чого тут “витии”? Вони ж, всього й тільки, насмілились когось там критикувати за надмір вже криваве придушення польского повстання, — за це всім їм: гроби, гроби… Про свого М. Кутузова пише: “В твоём гробу восторг живёт”! — дещо дивний поетичний образ. Про Суворова: “Восстав из гроба своего, Суворов видит плен Варшавы”.

Таке -теж дещо дивне, але як ми пригадаємо, що його Російська імперія й насправді була гробом для народів,їх мов і культур, гробом ідей та надій, то пристрасть до такого невеселого предмету можна буде вважати й природньою.

Воістину, таке буває тільки в Росії…

Але, чим же він був, отой уславлений сад ліцею? За нашими мірками, це всього тільки середній учбовий заклад, призначений для випуску початкуючих чиновників державної служби, не “тітулярних совєтніков”, ясна річ, а вже так би мовити — оперативної категорії. Одне слово — такий собі технікум для підготовки чиновників.

На відміну від Пушкіна, булий кріпак (!) Т. Шевченко — закінчив із відзнакою імператорскую Академию Художеств, учбовий заклад вже без сумніву, типу вищої школи.

Якби не виссане з пальця “дєло” Кирило–Методієвського братства, — Шевченко мав би право на оплачене державою закордонне стажування, як один із кращих випускників Академії. Втім, однак, уже по поверненні зі заслання, Т. Шевченко отримує звання академіка “за искусство и познания в гравировальном искусстве”, що й підтверджується дипломом N 578 від 1 жовтня 1860, за підписом Президента Академии Художеств та печаткою.

“За іскусство… в іскусствє” — звучить трохи кострубато, але — що ви хочете, це ж всього тільки Росія. І — “вєлікій русскій язик”, ні багатством ні випрацьованістю з молодих років не відзначений. Недарма ж вони й до сього дня тягнуть під себе все, що десь погано лежить, аж до “бріфінгов” та “маркетінгов”. Тому завжди були дещо смішні постійні невдоволення та претензії А. С. Пушкіна, який вважав, що держава російська недооцінює його таланти. Дійсно, його направили до Воронцова дрібним чиновником з особливих доручень, але він дуже хутко довів, що нездібний навіть на це. Якось такось, абияк, виконував він і свою двірську посаду камер-юнкера (вона полягала на тому, щоб слушного часу бути присутнім на належному місці в мундирі), постійно ображаючись її незначністю. Він забував при цьому, що на більше й претендувати не міг, бо придворні посади роздавалися не якось там, а виключно за родовитістю.

* * *

На відміну від інших російських письменників та поетів, наприклад Лєскова чи Буніна, котрі жваво цікавились Україною та навіть визнавали, що дечим зобов’язані їй як письменники, — Пушкін був до неї радше байдужий.

Він провів в Україні загалом років чотири, але помітних слідів в його творчості це не полишило. Його єдина “українська” поема, це “Полтава”, але й вона пов’язана не стільки з Україною, скільки з його улюбленцем, Петром І: “Сильные меры, принятые Петром, с обыкновенной его быстротой и энергией, удержали Украину в повиновении”. В цих словах — єдино, й лежить ключ до поеми. Йому, Петрові вона присвячена, а не якійсь там Україні, або — поготів, жалюгідному зраднику Мазепі, проти чорної зради якого піднімається сама природа:

Тиха украинская ночь.

Прозрачно небо.

Звезды блещут.

Своей дремоты превозмочь

Не хочет воздух.

Чуть трепещут

Сребристых тополей листы.

Но мрачны странные мечты

В душе Мазепы: звезды ночи

Как обвинительные очи

За ним насмешливо глядят.

И тополи стеснившись в ряд,

Качая тихо головою,

Как судьи шепчут меж собою.

И летней, теплой ночи тьма

Душна как черная тюрьма.

Художнє враження цих рядків є дешеватим та поверховим: сама благісна природа протестує проти думок “ізмєнніка царю”. І в останьому поема не піднімається над отими “одамі” на честь “подвигів” російських царів, котрі створювали придворні поети ХVІІІ ст., М. Ломоносов або І. Дмітрієв. А в ХХ ст. скажімо, — Дємьян Бєдний. Традиційний для російської поезії холуйський жанр; тут не зробити поетичних відкрить, не знайти откровень…

Поема задано представляє історію в кривому люстрі: задавленням чергового бунту, тому не треба дивуватися й приміткам до неї: “Чечель отчаянно защищал Батурин против войск князя Меньшикова”. Ще б… Після взяття Батурина в ньому три дні палали пожежі та йшла різанина. Поки все населення міста біля 30 тисяч людей не було вимордоване російською солдатнею, армією одвічних вбивців та мародерів.

Скалічені ними трупи людей вони прив’язували до дощок та деревин та пускали вниз течією Сейму, щоб і в Чернигові і нижче люди знали, що до України пожалували “старшіє братья”. Отже… Доблесні солдати Петра ретельно виправдовували своє українське прізвисько “кацап”, що — коли ви пам’ятаєте, з тюрк–ських мов перекладається як “горлоріз”, “живодер” або “кат”. Щоправда, самі про себе ці люди іншої думки. Як пише нам один з “властітєлєй умов”:

Весь русский народ закричал бы "не надо" при виде первого же насилия, первой грубости ино–крещеному, ино–верному.

[В. В. Розанов, Религия, философия, культура, Москва, 19926 с.298]

Досі — щось не кричав; принаймні — ніхто й ніде не чув. Тоді, як бачите, теж чомусь не закричав. Втім, тут мовиться про “іновєрних”, а то були все таки єдиновірці, так що… Поготів, так само було вимордовано іще пів України.

По поверненні з Міхайловского Пушкін задумав був написати історію України, уже склав план на неї та навіть написав вступ. Важко сказати, що б із цього вийшло. Радше — черговий пшик, на кшталт його історії Петра, або історії Пугачовського бунту, але примітки до “Полтави”, — щодо цього не надихають. Читаємо: “Филипп Орлик, генеральный писарь, наперсник Мазепы, после смерти в 1710 сего последнего получил от Карла ХІІ пустой титул Малороссийского гетмана. Впоследствии принял магометанскую веру и умер в Бендерах около 1736 года”.

Гвадалквівір поета знову шумить та біжить, як ніколи не біг та не шумів раніше. І знову — в найбільш невідповідному місці.

Тут, що ні слово, то перлина. “Гетман”, це — гетьман, державна посада, на яку обирають, а Карл ХІІ (чи будь–хто інший) не є на це уповноважений. Тим більше, що Україна йому, так само, як і Петрові І, — ніколи не належала. Пушкін явно не розуміє цього всього, хоч як же елементарного. В Бендерах помер 1710 Іван Мазепа, а Пилип Орлик помер 1747 року в Тесалоніках (тоді — теж Туреччина). Магометанської віри — ніби теж не приймав. Принаймні у присвячених йому джерелах про це не пригадується. Бачите, яке нагромадження помилок всього у кількох рядках.

Орлик… Його одисея не була легкою та простою, і в Бендерах він, загалом, не провів і двох років.

Після невдалого походу 1711 року в Україну, коли йому разом із Костем Гордієнком мало не поталанило звільнити її до кінця, він від’їздить з частиною вірних Україні козаків до Швеції, де живе спочатку (1713) в Крістіанстаді, а потім в Стокгольмі. Після того, як шальна куля під Фредеріксгалленом 1718 обірвала життя великого воїна Карла ХІІ, Орлик не покладає більше надій на Швецію та переїздить до Німеччини, до Бреслау.

Тим часом царські шпигуни, котрі діяли тоді в Європі не менш нахабно, ніж пізніше їх кагебістські нащадки за Сталіна та Хрущова, — захоплюють в Гамбурзі небіжа Мазепи, Андрія Войнаровського. Брат російського посла у Відні Ягужінского намагається збройною силою захопити та вивезти з Бреслау до Росії родину Орлика, але терпить провал тільки завдяки холодній крові останнього.

Німеччина перестає бути надійним місцем екзилю, та вся родина перебирається десь далі, до Франції, а ще пізніше — до Туреччини. Тут найспокійніше, найпритульніше, сюди російські шпигуни й носа сунути не наважаться: турки — нарід серйозний. Як там що не так — враз на палю посадять…

Ця людина, про яку так мимохідь та знехтувально відгукнувся Пушкін, була не тільки великим політиком, але й енциклопедично освіченим інтелектуалом, автором першої в світі конституції (другою була Американська, третьою — Польська). Крім рідної мови він знав російську, польську, німецьку, французьку, шведську, турецьку, латину та греку. Чи знав Пушкін хоч половину? — сумнівно. Принаймні, улюблений ним

Петр І, невігласний та недоумкуватий, не міг грамотно говорити чи писати, — навіть власною рідною, російською.

Орлик був письменником, публіцистом та поетом, та хто знає, якби йому була забезпечена така ж постійна реклама як Пушкіну, — може бути, що він був відомий в світі не менше. А радше — що й більше.

Син Пилипа Орлика, Григорій, залишився у Франції, де згодом став графом, маршалом Франції та членом королівської ради. Він був убитий підчас бою під Мінденом, на війні з Прусією, та на честь цього героя Франції названий, кажуть, аеропорт Орлі під Парижем. Його бурхливе життя надихнуло Миколу Лазорського, який присвятив йому свій третій історичний роман “Патріот” (1969).

Ось що криється в дійсності за коротким та невірним висловлюванням Пушкіна.

* * *

Вище А. Твардовскій назвав пушкінську спадщину основою російської літератури, яка вплинула на розвиток революційних ідей в Росії (та — не тільки). Дивна заява… Що ж — подивимось самі.

Тут особливо підкреслимо повні протилежності Т. Шевченко та А. Пушкіна, — в галузі політичних поглядів. Політиками не були обидва, але — заперечити неможливо: поет або письменник впливає на читача не тільки своїм мистецтвом, але також — не в останню чергу, — його змістом. А це обумовлюється, зі свого боку, — його світоглядом, зрілістю переконань… Повернемося до цього ще раз.

В цьому, як і за освітницьким цензом, вони — непорівняні. Пушкін був звичайним собі російським обивателем, імперським монархістом і тільки. Для нього все було в цьому імперському монархізмі — самодержавстві — прийнятне, все добре. Все це досить ясно плине з його листа братові, з якого ми починали цей нарис, та й з усього їм написаного. Особливо — “Клеветникам России” та оте, “Путешествие из Москвы в Петербург”, — безпорадне заперечення великого твору Олександра Радіщева. Але від нього, двірського поета, що приняв на себе нелегку місію публіциста, — нізащо не взнати, проти чого писав О. Радіщев. А писав про ти торгівлі людьми як худобою. Лицемірство? Кріпосницькі переконання? — так безумовно. Про це свідчить стаття

О. С. Пушкіна «Алєксандр Радіщев» (для «Современника»,1836), де він знову ніде не наважується назвати чорта на ім’я, крутить та викручується, спрямовуючи весь вогонь на особу автора. Тобто, діє за класичною схемою російського спору: показати всім, що ваш опонент— людина взагалі недобра; а тоді, ясна річ, вже не може в чомусь бути правою. Відпадає необхідність в аргументації по суті спору. Спочатку він, що сам насилу закінчив той убогій ліцей–технікум для чиновництва, дорікає Радіщеву вади його університетської освіти. Потім дорікає й гірше:

…Радищев поступил на гражданскую службу, не прекращая занятий литературой. Он женился. Имущество его было достаточным. В обществе он был уважаем как писатель. Граф Воронцов протежировал ему. Государыня знала его лично и назначила в свою собственную канцелярию. Согласно обычного хода вещей Радищев должен был достигнуть одной из первых государственных степеней.

[А. С. Пушкин, Собрание сочинений в 10 томах, Москва, 1976, т.2]

Тобто–чого ж цій людині ще не вистачало? — начеб усе мав? Дорікали, так само — пам’ятаєте? лікарі совецької «псіхушки» Петру Григоренко: "Вам же далі генерала, что же вам еще било нужно? Але Радіщев, як і Григоренко, — «пошёл на прєступлєніє".

Як убивчій аргументації Радіщева годі чогось там серйозного протиставити, то Пушкін вдається до більш простого, до претензій суто обивательського гатунку:

…если подумать, какие суровые люди окружали престол Екатерины, то преступление Радищева покажется нам поступком сумасшедшего. Мелкий чиновник, человек безо всякой власти, безо всякой опоры, дерзает вооружиться противу общего порядка, противу самодержавия, противу Екатерины.

[теж там с.190–191)]

Не дивно, що О. Радіщев не викликав і натяку на повагу у придворного поета Ніколая І Палкіна (разом з усіма останніми: далі, зверніть увагу, він пише тільки "ми"):

Мы никогда не считали Радищева великим человеком. Поступок его всегда казался нам преступлением, которое ни в чем нельзя извинить.

[теж там]

Холопська, холопська позиція, пане поете… Холопська точка зору…

Всюди “ми”,“нас”… Не дивно, бо у "ніх" завжди вважалося, що: “є річчю неспірною, що нема у цілому світі ліпшої долі, ніж нашому холопові у доброго пана” (Єкатєріна ІІ). Отже, — “ви наші отци, ми ваші дєті”… Все добре, все так, тільки от, де ж його взяти, отого “доброго пана“? Мав своїх «дєтєй», чи то «душ» — і поет Пушкін; та мав їх чималенько: не десяток і не два.

Що ж, зовсім непоганий, як пригадати, приклад до уславленого ро сійського принципу: “не висовивайся!“… Для “вєлічайшего поета Россіі” — це привід до дорікання, а от, для кожної справжньої людини — доказ мужності, найвища хвала. Отакі, як бачите, непримиренні розходження двох культур…

Відносини Пушкіна з правлячим домом, незважаючи на його глибоко реакційні, монархічні та вірнопіддані переконання, — не були простими.

Він, як ми бачили, хоч і обожнював Петра І, попри те, що той скарав на горло його предка Федора Пушкіна, але не схвалював в чомусь продовжувачку його справи Єкатєріну ІІ; хоч вона всього тільки “заточіла в крепость” його бунтівного діда. Який слушно вважав створений нею палацовий переворот — нелегітимним.

З тою Єкатєріною сталася трагікомічна історія в житті самого поета. Гончарови, до дочки яких сватався Пушкін, були на той час підупалою родиною, а горда мати Натальї хотіла дати дочці багатого посагу. В посіданні діда нареченої був мосяжний монумент саме цариці Єкатєріни ІІ, якого можна було б добре продати, але — кому ж? По всьому виходить — тільки комусь із того ж таки “царствующего дома”. А вони купувати монумент і не квапились, що страшенно дратувало Пушкіна. Принаймні, в його листуванні з майбутніми родичами цей нещасливий монумент згадується на протязі цілого 1830 року.

На той час доля поета залежала від мідного істукана, нічим життя його Євгєнія в “Медном всаднике” — від ожилого фаль–конетівського Петра…

Він чомусь не полюбляв більш ліберального, розумного та дипломатичного Александра І та найвище цінував Ніколая І, посереднього та досить тупого.

* * *