Глава XII. Дракон
Глава XII. Дракон
18 січня 2015 року. Красний Камінь. Аеропорт
— От, значить, ми в місто, у піцерію додзвонилися, замовили пару штук із доставкою… — після першої за день, щойно відбитої атаки розповідає позивний «Панас», на ім’я Сергій, десантник-контрактник, старший сержант тридцяти двох років, ветеран оборони Аеропорту. Воював іще в старому терміналі, коли три його поверхи ще стояли… На четвертому посту, найближчому до пробоїни, звідки лізуть «таргани», на підлозі біля нього навколо газового пальника сидять іще троє солдат і Олексій. Чекають чаю й кави, усі завзято гріють руки на ще гарячих після бою автоматах. Олексієві ж на камері не погріти. Добре, що напередодні ввечері від генератора зарядив батарейки. Сідають швидко. Холодно.
— Дівчина така: «Вам куди доставити?» — продовжує Панас. У широкій, завеликій для нього касці він видається молодшим за свої роки, зовсім хлопчиком. — Я кажу: «В Аеропорт, старий термінал!» Така пауза, значить. Потім каже: «М-м-м-м-м-м… Сумніваюся, що хтось погодиться поїхати…» Я у відповідь: ви не переживайте, ми «артою» прикриємо!!!
Усі, із самим Панасом включно, умирають від сміху. Перша порція окропу підоспіла. Одразу на пару чашок. Ніхто не чекатиме. Усі пускають по колу, один чай і одну каву… Усі, обпікаючись, відсьорбують і те й те. Але спочатку туди кладуть і цукор і згущенку. Солодко — не гірко!
— Мені один кава й один булочка, будь ласка, — далі жартує Панас.
Усі захлинаються від сміху. Ще кілька хвилин тому вони вели такий щільний бій, що здавалося, не вистачить БК. А тепер от сидять, сміються, ніби нічого й не було. Хлопчаки. Обличчя закіптюжені. Через шкіру парою виходить адреналін. Змішується в сірому повітрі з парою, що піднімається з кухлів, і димом від димових, які догоряють на злітці. Їм зараз палець покажи — помруть від сміху.
Сепари накидали димових, потім, як духи, з чорних хмар вилітали. Хтось верещав: «Аллаху акбар!». І падали, як підрізані. У своєму ж диму й виносили ноги, прихопивши поранених і вбитих.
Атаку відбито. Скільки і де їх буде сьогодні? Зараз «артою» накриють. А доки живі, доти сміються. Головна задача живого солдата — поїсти чогось смачного й попити чогось гарячого. «Гуляй, рванина, від рубля і вище»[99]. У цьому історичному контексті — від гривні, виходить. Та все одно Висоцький — форева. Той же Панас згадав торт, який легендарний волонтер Юрко Брондуков із позивним «Фелікс» привіз в Аеропорт 31 грудня.
Навколо хлопці нові. А Панас тут Новий рік зустрічав, респект. Згадує, який лютий мінометний обстріл був цілий день. Сказали, не буде «чайок». Раптом без попередження, уже в сутінках, гримотить «беха», незрозуміло чия, незрозуміло звідки. Не обіцяли. Ледь вогонь не відкрили. Добре, що вчасно помітили прапор на башті, весь пошматований. Юрко сам за водія. Бізнесмен, на фронті щодня майже. Волонтер, яких мало. Людина, яких іще менше. З ним усе завжди легко й просто. Варто Юркові з’явитися — і відразу свято, і наче нема війни.
Крім БК і води в нього із собою ціла машина «смакоти» (солдати — як діти, якийсь замизканий пиріжок зовуть «смакотою», вони, в принципі, і є діти, багато з них ніколи не подорослішають). І подарунки — кожному новий комплект термобілизни з начосом і налобні ліхтарики з живими батарейками. І найголовніше — торт! Величезний, із гіркою прим’ятого синьо-жовтого крему! З Новим роком, з новим щастям! Усім дісталось по шматочку. Справжній бенкет.
Потім Юрко повоював рука до руки з ними ніч і вранці, крізь війну, — до своїх.
— Чого приїжджав? Чи сказати щось хотів? — шуткує Панас.
Усі знову покотом. Сміх такий живий і заразний, що передається Олексію, який від Ксюшиної смерті жодного разу, мабуть, не всміхнувся.
Наймолодший із них, Світозар, позивний «Свєтік», дев’ятнадцятирічний студент другого курсу журналістики з Одеси, схоже, ще ніколи в житті не голився, підводиться, відходить убік, дістає телефон. Повідомлень нема. Нема зони покриття.
Батько Свєтіка — кадровий військовий. Полковник. Російської армії. Коли Свєтіку було чотири, батьки розлучилися. Вони жили тоді за місцем служби батька, у Рязані, де той викладав у Вищому училищі ПДВ. Після розлучення мама зі Свєтіком поїхала до своїх в Одесу, працює в салоні краси стилістом-перукарем.
Батько приїжджав до них за весь час разів зо три, а Свєтік стільки ж разів їздив до нього. У батька нова сім’я. Двоє дітей — Свєтіку молодші брат і сестра. Кумедні. Люблять його. Вони в Пітері живуть. Батько там в академії викладає.
Востаннє Свєтік розмовляв з ним по телефону з Пісок чотири дні тому, за день до виїзду за ротацією в Аеропорт. Свєтік двічі доброволець. У КАПі всі добровольці. У пекло за наказом не посилають. Він і в армію добровольцем пішов найпершого дня неоголошеної війни, хоча під бронь потрапляв — денне відділення. І в Аеропорт добровольцем поїхав.
— Ти розумієш, що стрілятимеш там у своїх братів? — спитав батько тоном диктора російського телебачення, коли дізнався, що Свєтік на війні. Досі той говорив, що, мовляв, усе нормально, навчаюся й таке інше.
— Тату, мій братик іще маленький, а цих братів я сюди зі зброєю не гукав.
От і поговорили.
— Свєтік, ходи-но сюди, синку, — кричить позивний «Чикатило», тридцятисемирічний адвокат із Харкова. Каже, його позивний має наводити жах на ворога. Чикатило, хто не знає, — рекордсмен-насильник, убивця й людоїд із Ростова, який у 80-х і 90-х, поки його не піймали, зарізав понад п’ятдесят чоловік, переважно жінок і дітей. — Будь ласкавий, руки в мастилі. — Він і чай п’є, й автомат чистить. Незрозуміло, як йому вдається робити й те й те одночасно, але на війні й не таке буває. — Принеси, будь ласка, баночку пива з холодильника, і собі прихопи одну.
— З холодильника? — недовірливо перепитує Свєтік. — Я не п’ю, взагалі-то.
— Тоді кока-колу візьми собі звідти, — продовжує Чикатило, не підводячи очей від своєї зброї.
Усі мовчать. Відвертаються, давляться сміхом, але мовчки. Користуються передишкою. Ганяють чаї.
— Добре, — каже Свєтік, — а де це?
— А там оно дві величезні камери холодильні лежать, прямо перед другим рукавом. Під підвіконням. Хіба не бачив?
— Бачив, але ж світла нема. Як же вони працюють?
— А навіщо їм електрика, коли кімнатна температура плюс нуль?
— Зрозумів, іду.
Свєтік вирушає за пивом і кока-колою. За ним на відстані йдуть його нові, добрі, турботливі старші брати-по-зброї. Олексій знає відгадку. Йому шкода Свєтіка. Він сам свого часу через це пройшов. І він не може ламати кайф хлопцям. Та й Свєтіка треба психологічно гартувати.
Свєтік стає на коліно перед одним із «холодильників», як солдат перед вічним вогнем, аби не маячити у вікні на очах у снайперів, піднімає важку кришку, робить один глибокий вдих і падає носом у холодильник. Свєтік непритомний.
Свєтіку кладуть на лоба мокру брудну ганчірку.
У принципі, в описі всіх, живих і неживих, предметів в Аеропорті означення «брудний» є ключовим. Брудне тут усе. За визначенням.
В Аеропорті бруд відрізняється від усього іншого, як чорне від сірого. Інших кольорів тут нема. Хоча не так: ще буває червоний — кров. Синій і жовтий — прапор.
Небо сіре, усе решта переважно чорне із вкрапленнями сірого. Небо тут буває лише сіре — удень, і чорне — вночі.
У небі не буває ні хмар, ні зірок, ні сонця. Лише дим, дощ і сніг. Дим чорний. Дощ і сніг — сірі.
На снігу кров. Спочатку червона. Потім чорна. Сніг тане. Кров, змішана з водою, стає сірою.
Як і було сказано…
У холодильнику, як можна було здогадатися, нема ні кока-коли, ні тим паче пива. А є два нерухомі й неживі предмети. Два трупи. У другому — один. Загалом: три трупи сепарів.
Історію цих трупів ще раніше розповів Олексію той же Панас.
— Це екіпаж російського танка, який підбив хлопець із ПС[100]. Він був без броника, стріляв із другого поверху. І осколок від його ж розриву відлетів назад, прямо йому в серце. Він помер, а екіпаж палаючого танка вистрибнув, але хлопці їх ліквідували. Вони пролежали майже п’ять днів. Наші виходили на сепарів і просили забрати трупи, але ніхто з того боку за ними не прийшов. Сморід і собаки-трупоїди вже всіх дістали, і хлопці поклали трупи у два холодильники. Холодну воду й пиво в таких продають — на морі, у кав’ярнях, у крамницях.
Бійці невдовзі звикли до цього зловісного антуражу й називали невпізнані трупи «днювальними».
На крики хлопців прибігає Доктор Айболить Сєргєїч. Дає Свєтіку понюхати нашатир. Той потроху приходить до тями.
— Хлопці, дістали ви вже всіх із цим вашим жартом, — бурчить Сєргєїч, поклавши голову Свєтіка собі на коліна й продовжуючи змащувати його скроні нашатирем. — Ви скоро опудала з них будете робити та Хелловін тут влаштуєте.
— Хелловін у жовтні, — уголос сам до себе говорить Олексій.
— Та тут у нас щодня Хелловін, — продовжує Сєргєїч. — Ну, справді, жарт ваш із мертвяками смердить уже так само, як вони, мать вашу. От у наш час в армії були жарти смішніші.
І лікар розповідає бійцям, що навколо, як за радянських часів у їхній ракетній частині на Далекому Сході, під Читою, одного туркмена чи узбека з роти охорони, з невимовними ім’ям і прізвищем, «коротше, Фаріхулла якийсь», послали до баб на кухню з відром по… менструацію.
— Він головою киває, як додік, а вимовити не може, — давлячись сміхом, продовжує Сєргєїч. — Тоді йому на папірці написали по складах великими літерами МІН-СТРУ-АЦІЯ, щоби він просто показав бабам відро й записку вголос зачитав.
— І що? — питає Свєтік, отямившись, відсторонившись від лікаря й прихилившись до сепарської труни спиною. — Показав і прочитав?
— І показав і прочитав, — умирає від сміху Айболить. З очей його течуть сльози.
— Не смішно, — серйозно говорить Свєтік.
Інші теж не надто веселяться. Один лише лікар витирає брудне обличчя ще бруднішою рукою й уже в останніх судомах свого нападу сміху говорить:
— Я вам уже розповідав, напевне. Ну правда ж, дуріли? — і змінює тему невдалої розмови: — Ви чули, до речі, останню новину? Наші захопили цілий взвод російських десантників біля Дебальцевого! На трьох БТРах. Ті сказали, що заблукали! Уявляєте, заблукали так, що під Дебальцевим опинилися!
«Заблукали, твою мать! — думав Олексій, поки ненав’язливо фотографував Свєтіка, що притулився спиною до холодильника з «днювальними». — «Хто послав вас на смерть, не здригнувши рукою?» Є, є, хоч що кажи, в усьому цьому непояснюваний, диявольський шарм зла. Журналісти західні, особливо американські, у цьому разі мало відрізняються від своїх політиків. Ключове слово в них при цьому НІБИТО. Нібито росіяни, нібито вторглися. Задовбала вже ця нібито політкоректність. Ну уявіть собі на секунду всіх цих репортажників у червні 1941 року, якби німці клеїли дурня, як Путін, і не визнавали вторгнення. От що б вони тоді писали і як? — вів далі внутрішній монолог Олексій. — Узяти хоч би його колегу Кетлін, яка взагалі мислить не новинами, а газетними абзацами, пережовуючи всоте одну й ту саму жуйку, викинуту на ринок новинними агенціями ще вранці».
Олексій подумки розвиває тему — що і як Кетлін написала б у 1941 році.
Los Angeles Herald
20 липня 1941 року
Репортаж штатного кореспондента Кетлін Дж. Вотерс із Лондона (ще чого, на війну їхати? Лондон теж бомблять!)
«Загони сепаратистів, або, інакше кажучи, пронімецьких бойовиків просунулися на сотні кілометрів усередину СРСР, захопивши Мінськ і оточуючи Київ. Вони діють по всьому фронту, мають сучасну зброю та підтримку важких танків, артилерії та авіації.
У районі населених пунктів Іловайськ і Дебальцеве радянські війська опинилися в котлах оточення.
Міністр іноземних справ СРСР пан Молотов наполегливо називає те, що відбувається, прямою агресією фашистської Німеччини. «Цілі дивізії регулярних військ СС і Вермахту вторглися на нашу територію, — заявив Молотов в інтерв ’ю. — Ми несемо величезні втрати й потребуємо підтримки всього прогресивного людства».
Німецька влада, однак, заперечує свою участь у внутрішньому конфлікті в західній частині СРСР. «Наших військ в СРСР нема, — заявив в інтерв ’ю міністр іноземних справ Німеччини фон Ріббентроп. — Нашу форму можна купити в будь-якому господарчому магазині, і, крім того, сепаратисти озброєні радянськими танками Т-34 і «Клим Ворошилов», а також системами залпового вогню «Катюша», відбитими в боях з урядовими частинами. Більше того, погано підготовлені радянські льотчики бомблять власну територію і власну армію».
Берлін і далі називає урядові загони СРСР «карателями, які оголосили війну власному народу».
Армія СРСР утратила в перші тижні конфлікту сотні тисяч убитими й пораненими, захопивши при цьому в полон двох нібито фашистів, які під тортурами НКВС зізналися, що вони німецькі солдати з дивізії СС «Мертві душі».
«Ці люди справді служили у Вермахті до двадцятого липня, але після цього вони звільнилися й поїхали добровольцями допомагати військам самооборони (Української) УНР і (Білоруської) БНР», — заявив фон Ріббентроп.
Дружина одного затриманого, фрау Гутентаг, підтвердила позицію влади в радіоінтерв’ю. «Цей козел звільнився з СС ще в грудні минулого року», — заявила вона про свого коханого чоловіка.
На сьогодні неможливо незалежно підтвердити чи спростувати НІБИТО участь німецьких військ у внутрішньому громадянському конфлікті на заході СРСР».
«Не забути б це у Фейсбуці опублікувати», — Олексій залишився задоволений своїм мисленим есе, хоча інколи він міг бути не цілком справедливим до Кетлін. Правду кажучи, вони одне одного давно терпіти не могли. Кетлін взагалі мало кого могла терпіти, крім хіба що свого нещасного чоловіка і свого щасливого кота. Усі інші для неї були morons, або просто мудаки.
Себе вона вважала найбільш неперевершеною, найбільш досвідченою й найбільш політкоректною журналісткою. Хоча, хай би про що вона писала, на тверде переконання Олексія, її статті неможливо було прочитати, не занурившись у глибокий здоровий сон після перших же двох абзаців.
Золотою її якістю була недосяжна скорострільність, за що її й цінували в газеті всі ці роки. Вона могла написати будь-яку, найскладнішу статтю за рекордно короткий час у будь-якому стані, навіть у граничному ступені захмелілості, що траплялося з нею дуже часто, особливо під час її трирічної «каторжної» роботи в Росії в 90-х, серед усіх цих morons.
Саме тоді Олексій і познайомився з нею. Кетлін писала статті так, як складають лего. За готовими лекалами, з абзаців: вступ, обстановка (перефразовані новини з агентств), цитата з одного боку конфлікту з телевізора, цитата з іншого боку — з газетного інтерв’ю.
На великі свята вона могла побалувати читача, що героїчно дійшов до цього місця в статті, цитатою з її власного інтерв’ю з якимось аналітиком.
Кетлін дуже пишалася своїм знанням російської мови, про що постійно сама нагадувала своїм босам, які російської не знали взагалі й вірили їй на слово. Вона економила на перекладачеві, що теж важливо, особливо зараз, коли всі газети затягли свої паски.
Інакше кажучи, для щоденної газети такі робочі конячки незамінні. Вона писала більше за всіх, а витрачала бюджетних коштів найменше з усіх. З такою корисною комбінацією всі редактори заплющували очі на якість. Газету набито словами й видано. Решта — уже нюанси для особливо обдарованих.
Таким чином, відмовившись від послуг перекладача, Кетлін сама брала інтерв’ю своєю ламаною-переламаною російською. Слухати її питання Олексій не міг. Іноді здавалося, що і її рідною англійською таку фразу побудувати неможливо. Але при цьому навіть найдовше інтерв’ю в Кетлін тривало не більше десяти хвилин. Оскільки зі сказаного співбесідником вона мало що розуміла, їй важив сам факт інтерв’ю, а не його зміст. Олексій за цей короткий час інколи навіть не встигав до пуття сфотографувати її співбесідника.
Зазвичай Олексій читав статті, у яких фігурували його фотографії. Англійську він знав чудово ще зі студентських часів. Цитати в статтях Кетлін ніколи не мали нічого спільного з тим, що їй насправді говорили в інтерв’ю.
У кращому разі з почутого вона розуміла два-три слова в реченні. А потім, не розгадуючи заново таємницю Розетського каменю, шкварила статтю й писала якісь відсебеньки. Ніби на тему. Хто перевірятиме статтю на сьомій сторінці в щоденній газеті? Ніхто. Бо ніхто й не читатиме.
Справді, хто взагалі читає цю щоденну прісну жуйку, що вже оскому набила? Хоч як крути, а незважаючи на всі їхні щорічні щедрі нагородження одне одного «Пулітцерами» й іншими «престижними» преміями, яких не порахуєш, більшість матеріалів американської преси, особливо зараз, на думку Олексія, «що може не збігатися з позицією редакції», з’являлися не так для читання, як для наповнення сторінок. Такий своєрідний цемент між цеглинками реклами. Редактори, головним клопотом і головним болем яких було нагодувати вічно голодного звіра, від журналістів вимагали, зазвичай, не «гарну» статтю, не «цікаву», а 6–8 дюймів тексту, або 12–15 дюймів, якщо на першу шпальту. На статті Кетлін якщо й звертали увагу, то переважно через фото Олексія. Він це знав. Усі це знали, разом із самою Кетлін, яка, не дурна, і далі працювала з ним у парі.
З 1988 року за Кетлін у журналістському середовищі закріпилося прізвисько Гарі. 1 квітня 1988 року радянська урядова газета «Известия» вперше дозволила собі пожартувати й опублікувала короткий першоквітневий репортаж про те, що одна із зірок світового футболу, англійський геній шкіряного м’яча, найкращий бомбардир чемпіонату світу Гарі Лінекер переходить у… московський «Спартак».
Якби Кетлін мала хоч грамулю почуття гумору, вона, звісно, відчула б каверзу й не клюнула б на цю очевидну приманку. Але почуття це було їй, на жаль, незнайоме. Вона ніколи не сміялася з чужих жартів, лише зрідка самотньо хихотіла над тим, що вважала власним жартом.
Коротше, Кетлін, працюючи в той час в одній із найбільших західних телеграфних агенцій, видала цю «сенсацію» як головну на стрічці новин. Тисячі агентств, газет і журналів не могли сумніватися в достовірності інформації, що йшла з телетайпів цього новинного гіганта, й опублікували цей жарт цілком серйозно.
Пізніше агенція була змушена виступити зі спростуванням та принизливими вибаченнями. Усім було соромно. Крім Кетлін. Вона була куленепробивною. Їй до всього, зокрема й до новин, було байдуже.
Для неї найголовнішим було якнайшвидше набрати 600, 800, 1200 чи скільки там треба слів і відправити редакторам. У результаті вона й пішла на підвищення в одну з найбільших американських газет, але вже з приліпленим прізвиськом Гарі.
На думку Олексія, Кетлін являла собою типовий збірний образ усього найгіршого в західній журналістиці. Самі журналісти визначали його коротким містким професійним терміном hack, що дослівно перекладається як «поденщик». Таких журналістів в Америці хоч греблю гати. А за доби політкоректності ця якість у професії стала просто незамінною.
На цій сумній ноті Олексій закінчив зводити внутрішні рахунки з Кетлін, а заразом і з американською журналістикою, і знову переключився на пошук об’єктів для зйомок.
Після двох відбитих нових піхотних атак і двох середньої інтенсивності обстрілів проти ночі Панас і позивний «Дракон» на ім’я Остап, цілком собі мирного вигляду, добродушний, очкастий професійний важкоатлет-середньоваговик двадцяти шести років, сам родом із Красного Каменя, рушили на злітку для розвідки ворожих позицій і коригування вогню.
Вони успішно виконували це завдання з дна гігантської воронки метрів за сто від позицій сепарів. «Арта» клепала сепарські (читай: російські) окопи вже півгодини, коли хлопці вирішили перекусити.
Коли потрапляєш на реальну війну, в окопи, де в тебе, саме в тебе, а не в героя на екрані стріляють, у перші дні, буває, їсти не хочеться, тобто ти харчуєшся своїм власним адреналіном. Але потім, через тиждень, максимум через місяць, надходить звикання, така собі біологічна адаптація, коли адреналін і далі виділяється, але вже втрачає свій наркотичний і болегамівний ефект, і організм знову потребує щоденну дозу нормальної їжі, навіть на фронті, навіть на передку.
І от Панас і Дракон, сидячи на дні воронки, під звичну, набридлу вже канонаду вирішили побавитися «нормальною їжею», а саме — відкрили по банці консервованої перловки. Пальник із собою на завдання не потягнеш, а холодну перловку солдати звуть «пластмасовою кашею». Це коли пластикова ложка ламається за спроби занурення в цю субстанцію. Але кожен справжній солдат на кожну пластмасову кашу має ніж, яким можна з’їсти все. От сидять вони собі, відколупують ножами назавжди застиглу перлову масу, і тут прилітає «нежданчик» — 152 мм від САУ (самохідної артустановки). Наче ж по сепарах «арта» працює, а не САУ. І з якого дива по них луплять? Помилка чи випадок? Знову залягли на дно.
— Чуєш, Панасе, — каже Дракон, струшуючи землю з пластмасової каші. — Так же і вбити можуть, а я голодний.
Доїли лежачи. Присіли, дивляться одне на одного, не розуміючи, як вони вже вкотре могли змусити себе з’їсти щось неїстівне.
— Панасе, у тебе каска не за розміром, — говорить Дракон, витираючи ніж вологою серветкою. — Вона має тобі по голові стукати під час бігу, хіба ні?
— Я віддаю перевагу пішій ходьбі, — відповідає Панас, — ти на себе краще подивися. У тебе не каска, а тюбетейка кевларова[ci].
Справді, якщо в Панаса голова ледь не тоне в касці, як у мисці, то в Дракона вона сидить на потилиці, як кіпа у єврея.
Однак настав час висунутися й подивитися, що там чути після обстрілу, бо з дна воронки нічого не видно. Вони висунули носи над краєм воронки. Спочатку один, потім інший.
* * *
Метрів за п’ятсот від друзів снайпер Сергій із позивним «Шакал» освоювався з новим прицілом з тепловізором, бо дні короткі, і нудно по ночах буває, як він любив жартувати.
Їхню групу з трьох чоловік направили до Краснокам’янського аеропорту абсолютно несподівано й нез’ясовно. Яка така необхідність хлопати укрів у цих нікому не потрібних руїнах «брестської фортеці»? Але робота є робота, наказ є наказ.
Усі троє снайперів уранці розподілилися периметром сепарських позицій навпроти нового термінала й почали полювання. Сергій раптом згадав їхнє крайнє завдання в Києві, у лютому. Не бий лежачого, спокійно й нецікаво, як у тирі. А тут уже справжнє полювання на справжнього звіра. Сергій раптом згадав ту красиву брюнетку, яку він чи то підстрелив, чи ні. Треба було перевірити тоді, на Майдані. А так виходить чи то 97, чи 98.
Сергій у житті був акуратний, як у стрільбі. Він рахував свої «мисливські» трофеї. Афганістан, 1988–1989. Облога Білого дому в 1993-му. Чечня, 1994–1996. Чечня, 1999–2002. Грузія, 2008. Київ, 2014. І ось тепер цей загумінковий Красний Камінь, про існування якого він довідався з новин близько місяця тому. Ну і, звісно, пара-трійка приватних підробітків «у робочий від свободи час».
У прицілі нічного бачення за 507 метрів від нього на 9 годин 12 хвилин «тепліли» дві голови. Супер! Почали! Сергій стер рукою піт із брів, натиснув спусковий гачок один раз, потім другий. Ну от, 98 і 99, або 99 і 100! Блін, спрацював би ту дівулю — знав би точно, що сотенька!
У кишені завібрував телефон. «Дуже вчасно», — подумав Сергій. Повідомлення від дружини: «Милий мій! З Днем народження тебе! Приїжджай, отримаєш подарунок. Твоя Дюймовочка».
Сергій подивився на годинник. Там блідо-зеленим кольором світилися цифри 00:05.
— Спасибі тобі, дівчинко, за перші подарунки сьогодні! — снайпер поцілував свою гвинтівку СВДС і став любовно вкладати її в чохол.
* * *
«Недострелена» брюнетка сиділа на малесенькій кухоньці в Києві з бокалом портвейну, недопитого ще Степаном, і плакала, ронячи в нього сльози.
«Я просто дурепа, малолітка, не розумію, що роблю, не розумію, що мені треба», — думала вона, крутячи в руці телефон і не наважуючись подзвонити.
Нарешті, допивши вино, вона зважилася.
Набрала перший номер, почула автоматичну відповідь: «We are sorry, the person at this number is unavailable at the moment. Please leave your messege after the beep. Ве-e-е-е-е-е-р».
Набрала другий номер, почула схожу відповідь українською. Швиргонула телефон на постіль. І сама кинулася на неї лицем униз…
* * *
Дракон і Панас вдивлялися і вслухалися в темряву навколо. Голова в Дракона раптом відкинулася назад, і він захрипів. Панас різко повернувся до друга, і сам, побачивши іскри перед очима, відлетів на інший бік воронки. У голові не було нічого, крім шуму. А навкруги стояла тиша. По лицю текло щось липке. Він зрозумів: кров. Зняв каску, почав мацати голову. Розумів, що живий, але поранений. Сєргєїч потім скаже, що по всьому мало зламати шию.
Панас судомно шукав кульовий отвір, як невиліковно хворий зазирає у свої рентгенівські знімки. Панас його так і не знайшов. Кров і далі струмувала звідкись із лоба. Покрутив у руках каску, обмацав її і знайшов («Ні х…я собі струя!») пояснення всьому — кулю. Вона була практично не деформована. Пальцями відчув, що 7,62. СВД. Снайпер. Як він його вирахував у темряві? Куля застрягла у шарах кевлару. Провів рукою по лобі. Нестерпний біль над правою бровою. Відчув пальцями, що там стирчать якісь гострі зубчики. Почав висмикувати їх нігтями. Це були пластикові уламки розбитої каски, яка врятувала йому життя.
Кров заливала очі. Він присів на тремкі коліна у воронці. Почав шукати Дракона. Не міг же той утекти, відлетіти чи випаруватися? Дракон не зробив ні першого, ні другого, ні третього. Його товариш помер на місці. Куля снайпера увійшла йому в голову прямо над правою бровою. Панас знайшов його руками. Помацав шию. Пульсу не було. Пару хвилин тому вони давилися пластиковою кашею. Сміялися одне з одного, жартували, не думали про смерть. Тепер Дракон лежав бездиханним біля його ніг.
До 23 серпня 2014 року Панас мав молодшого брата, Сашка. Різниця у два роки. Він не був професійним військовим, як Панас.
Він був клоуном-аніматором у Київському цирку. Пішов на фронт добровольцем. Був убитий росіянами в котлі під Іловайськом. Панаса не було з ним. Він не міг врятувати брата. Він гостро відчував свою провину. Адже брат в армію пішов через нього. Мати сказала: ні. А він їй: «А як я брату в очі дивитимусь?». І пішов. І не повернувся. У дитинстві мама завжди казала їм: «Разом пішли гуляти, разом прийшли».
Сьогодні Панас пішов у бій не разом із братом, але разом із другом.
— Разом і повернемося, Остапчику.
Він перекинув два автомати навколо шиї, зняв із мертвого друга каску, броник, аби легше було нести, але залишив розгрузку, закинув на спину тіло Дракона (мертві значно важчі за живих, і пораненого легше нести, ніж мертвого) і, хитаючись і перечіпаючись у темряві, рушив назад, до своїх. Раптом запищав телефон. Він упав на землю, притиснутий Драконом.
— Отже, я не оглух, — сказав він сам до себе, почувши свій голос як відлуння з труби, і додав: — Так я ж вимикав телефон перед коректуванням.
Знову пікнуло. Не в нього. Десь поряд, блін.
«Б…дь, демаскування!» — подумав Панас і зрозумів, що телефон пікав у розгрузці Дракона. Він перевернув Дракона на спину, пробігся рукою по розгрузці, намацав телефон, вийняв його, підніс до очей, натиснув повідомлення й прочитав: «Остапчику, ми…» Повідомлення обривалося.
Він відкрив друге: «з татом п’ємо за твоє здоров’я. Ти саме зараз народився. Цілуємо. Любимо. Чекаємо».
— Твою мать, — тільки й зміг вимовити Панас у темряву.
Сірого кольору в світі більше не було. Тільки чорний…