ЗОРІ ТА ТЕРНИ ОЛЕСЯ БЕРДНИКА
ЗОРІ ТА ТЕРНИ ОЛЕСЯ БЕРДНИКА
…Мій батько народився в пустельних степах Миколаївщини. Перші спогади хлопчика — безкрайні поля, які в щасливі роки давали багатющий урожай, а в засушливі літа були схожими на похмурі інопланетні пейзажі. І ще — пісні матері, котрі стали для майбутнього фантаста першим місточком у прекрасний світ мрії.
Про що він найбільше мріяв у дитинстві? Про політ до зірок. Саме так! Він запитував у мами: «Чи можна долетіти туди, до зірок, до Місяця?» Мати відповідала: «Ну що ти, синку, до Місяця дуже далеко, життя не вистачить, щоб долетіти». І тоді малий Сашко відповів: «Мамо, а я придумав. Треба просто дуже-дуже сильно захотіти, і тоді можна летіти». Вже тоді майбутній письменник вірив, що до далеких світів можна летіти безпосередньо силою бажання, мрії, духовного устремління. Ці дитячі думки знайдуть згодом відображення у його творах.
У школі батько захопився фантастикою: романи Герберта Велса, Жуля Берна, Володимира Владка, Олександра Бєляєва. Тоді ж спробував уперше писати сам — перші, наївні оповідання про подорожі до інших світів, про інопланетних істот…
…У 1944-му батько пішов добровольцем на фронт, став мінером. Після поранення потрапив до госпіталю, згодом, уже по закінченні війни та демобілізації, повернувся додому. Прислухався до голосу свого серця й духу — де пролягає його шлях? Став студентом театральної студії при столичному театрі імені Франка. У 1949-му році на партійних зборах з юнацькою палкістю виступив проти партійної політики у сфері мистецтва (першим ідеологом в Україні тоді був Лазар Каганович). За півгодини про цей виступ знали у відповідних органах. І 22-літній юнак, із знаменитою 58-ю статтею у судовій справі, опинився у Печорлазі…
Там батько почав писати. Народжувалися перші образи, снувалися перші сюжети, у голову приходили несподівані, химерні думки. Що він відчував, перебуваючи за ґратами? Батько не любив говорити про цей період свого життя. Єдине, що він завжди підкреслював: «блукання» колами сталінських таборів стали справжньою школою, котра сільського хлопчака Сашка перетворила на Олеся Бердника, який почав замислюватися над сенсом буття, і над тим, для чого людина живе на землі. Крім того, саме там батько зустрів дивовижних людей. котрих міг би й не зустріти на волі, адже в сталінські часи саме табори були осереддям інтелектуальних сил країни.
Розповідав батько й дивовижні історії. Наприклад, коли із Печорлагу його перекинули в режимний табір Кажим, і посадили у камеру до «отпєтих» (так називали безнадійних рецидивістів). Він переступив поріг камери. Кілька десятків пар очей буравили його, оцінюючи. Усі мовчали, а в нього, 25-літнього хлопця, спину скував холод. Нарешті «пахан» кивнув, запитав, як звуть. Він відповів. «За що тебе сюди?» «Не знаю відказав батько. — Не говорили». «Пахан» хмикнув. «Не говорили. Добре, сідай». Батько приземлився на розстелену куфайку. «Романи знаєш?» раптом запитав «пахан». «А що вам подобається?» «Що-небудь за любов. Якщо знаєш — давай…»
І — згадував батько — чомусь він захотів переповісти бандитам «Аеліту» Олексія Толстого. Почав розповідати. Рецидивісти слухали уважно. А коли оповідач промовив останні слова Аеліти: «Де ти, де ти, сину Неба?..», «пахан» раптом… схлипнув і, витираючи сльози, сказав: «Ну падло, як здорово! Давай ще раз спочатку». Батькові довелося розповідати історію прекрасної інопланетянки ще раз, і ще. І наступного дня також…
Так фантастика порятувала йому життя. Батько говорив, що він так і не збагнув цього феномену: чому убивці, бандити з багатолітнім «стажем» так сентиментально сприйняли історію зоряного кохання…
…У 1957 році вийшла батькова перша книга — «Поза часом і простором». Він став письменником-фантастом. І, очевидно, ніщо не буває випадковим, навіть назва першої книги. Тому що уся його творчість і всі його філософські роздуми були присвячені саме цій проблемі: як людина може вийти за межі часу й простору?
Батька прийняли до Спілки письменників. Книги його розходилися миттєво, пачками він отримував листи від читачів. Зав’язалося листування з людьми, котрих батько завжди вважав своїми наставниками та натхненниками.
Батько часто зустрічався зі своїми читачами: в молодіжних клуби, школах, вузах. Він говорив про позаземні цивілізації, про факти з’явлення на Землі прибульців, про те, що випадки контактів з іншими цивілізаціями зафіксовані у легендах та міфах різних народів. Говорив про те, що людина завжди має свободу вибору…
А йшли 60-і роки.
Декому не подобалися такі погляди популярного фантаста. І в хід була пущена «важка артилерія». Спершу у московській «Литературной газете» з’явилася розгромна рецензія на книгу «Подвиг Вайвасвати» (роман про останні дні легендарної Атлантиди). Наклад книги спробували вилучити з книгарень. Потім у «Літературній Україні» та інших республіканських газетах почали «громити» інші книги — «Чашу Амріти», дитячу повість «Окоцвіт» (чим не догодила фантастика для підлітків ідеологічним бонзам, сказати важко!). А коли вийшов «Зоряний Корсар», який став справді культовим романом і буквально за тиждень зник з прилавків книгарень, — так до цього часу й невідомо, чи то його розхапали читачі, чи то вилучили пильні сторожі радянської пропаганди, — за батька узялися всерйоз.
У цей же час він здружився з відомим поетом й письменником Миколою Руденком. Так почалася батькова правозахисна діяльність. Виступи на захист колег, котрих виключали зі СП, підтримка Декларації прав людини. Організація Української Гельсінської групи. Розробка ідей Духовних Націй та Альтернативної Еволюції — так батько назвав своє бачення преображеного людства та формування нового суспільства, нової людини, нових стосунків… Есей про життя в атмосфері любові, мудрості, краси й пізнання він відіслав до ООН, і його зареєстрували там як робочий документ та опублікували в західних мас-медіа.
«Вдячність» із боку влади не змусила себе чекати. Виключення із Спілки письменників, обшуки, постійне стеження, безробіття, арешт, суд, вирок, сумнозвісний 36-й табір Кучино… На суді ідея Альтернативної Еволюції проходила як доказ «особливо небезпечного державного злочину». Втім, батько не любив про це говорити. Він згадував Інше…
Відбувся суд, батька відправили етапом «на зону», — а через рік дозволили побачення з дружиною, моєю мамою. Іде він під конвоєм по в’язничному двору — у смугастій робі, руки за спиною, очі в землю, «крок вправо, крок вліво — розстріл», І думає про те, як зараз, принижений і змучений, стане перед очі коханої жінки. Раптом бачить: декілька квіточок пробилося крізь асфальт біля стіни. Він зупинився і каже конвоїрам: «Я йду на побачення з дружиною. Можна зірвати пару квіток?» Солдати переглянулися, кивнули. Батько згадував, що ніколи він не мав такого відчуття свободи, як тоді, коли відступив на два кроки убік від конвою і зірвав ті квіти — конюшину й дві ромашки. Мама розповідала: ніколи не забуде, як він переступив поріг кімнати з цим «букетом» у руках. Три сухі стеблинки досі зберігаються серед родинних реліквій — тюремні квіти.
Значно цікавіші часи настали після звільнення, коли батько знову почав писати, продовжив громадську діяльність. Створив організацію «Українська Духовна Республіка», намагаючись практично втілити ідеї Духовних Націй та Альтернативної Еволюції, — вибудувати модель суспільства, яке наріжним каменем свого розвитку ставило б примат Духу. А коли в 1990 році був скликаний Перший Всесвітній Собор Духовної України, що пройшов у прикарпатському місті Коломиї, і на нього з’їхалося понад півмільйона людей з усього світу, батько сказав: тепер, коли його Ідеї полетіли світом, не страшно й померти…
Батько дуже любив мандрувати. Замолоду ходив пішки. Сходив усю Україну. Його чарували гори. Був на Алтаї, Памірі, Кавказі, про Карпати навіть говорити не варто — напевно, в українських Карпатах немає куточка, де б він не побував. Піднімався на кілька вершин Тянь-Шаню. Подумував навіть про те, щоб по якійсь гірській системі перейти кордон — і піти на Схід. І був щасливий, коли випала нагода побувати в Гімалаях та на Тибеті, відчути ту велич, створену природою.
Там же, в Індії, відбулися дивовижні зустрічі: із Святославом Рерихом, з Оракулом Тибету. Оракул Тибету зробив дивовижне пророцтво. Він сказав: із землі, що підняла на свій герб священну зброю Шиви (зброєю Шиви традиційно вважається золотий тризуб. — Прим, авт.) почнеться духовне піднесення людства і новий розвиток цивілізації.
Була ще поїздка до Канади та США. Зустріч із покійним патріархом Мстиславом. Знайомство з письменником та езотериком Ричардом Бахом, автором культової книги «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон». Він, почувши про ідею Духовних Націй, сказав: «Я хотів би бути представником народу, що народжує подібні ідеї…»
Чи чекав батько нагород за свою творчість? Визнання читачів — ось найбільша винагорода для письменника. А його книги пам’ятають і люблять, хоча останні роки свого життя батько нічого не писав. Він часто отримував листи від своїх читачів — тих, давніх, і зовсім юних. Не забували й колеги-фантасти. Вже в останні роки життя батько одержав нагороду «Філософський камінь» від Харківського міжнародного фестивалю фантастики «Зоряний міст» — за заслуги перед фантастикою. Від Миколаївського фестивалю фантастики «Планета 8141 Nikolaev» — спеціальний приз «Пророк у Вітчизні». Батькові книги виходили за кордоном, а роман «Зоряний Корсар», за даними мережі Інтернет, перекладений 26-ма мовами. Чи це не свідчення любові, і чи це не найбільша нагорода, якої може бажати творець?
Так, батькове життя можна назвати тяжким. Але він завжди говорив, що тяжкі часи й екстремальні ситуації — наші вчителі. Батько любив повторювати: перше ув’язнення зробило його письменником, друге — мислителем, цькування з боку влади — дисидентом, виключення із СПУ — художником. А хвороба подарувала можливість осмислити те, на що бракувало часу раніше…
Багато людей називають батька своїм учителем. Він же ніколи не вважав себе наставником. Він казав: «Я не учитель, я друг і натхненник. І якщо комусь близькі мої погляди й думки — ми супутники на вічній дорозі пошуку…»
Громовиця Бердник