БРЕХУНИ-ЛИЦЕДІЇ—ПОКРУЧІ

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

БРЕХУНИ-ЛИЦЕДІЇ—ПОКРУЧІ

Брехуни-лицедії мають театр і свого глядача. Вони їх шукають… так тривало упродовж десятиріч у нашій Україні.

Брехуни-лицедії доводили Україну до руїни, домагалися цього і один перед одним, хизуючись, складали списки, робили плани руйнації, їм конче хотілося довести мистецтво знищення гармонії до абсурду, скажемо так, до Абсурду з великої літери. Свій хист, талант руйнаторів вони тримали в таємниці (коли треба було ввести в оману мільйони людей) або, навпаки, розпросторювали з гаслом… шукайте чужака в отарі, шукайте ворога… і будьте пильні… Робилося це ніби заради добра України, задля добробуту народу, в ім’я… щастя діточок. Облуда, цинізм, жорстокість, малоосвіченість, безсердечність, хитрість, підлість стали узвичаєною нормою поведінки брехунів-лицедіїв.

Брехуни-лицедії мали за плечима тіньові авторитети. Накази їх виконували, а поради, розпорядження сприймали з вдячністю.

Світлої пам’яті головний редактор «Літературної України», полум’яний публіцист Василь Плющ наприкінці 1994 р. опублікував саркастичну статтю «Невже мав рацію Троцький? Прикрі роздуми перед повторними виборами президента», де ставив гострі питання: «То з якою ж метою, якщо не задля політики, рушив у похід за президентську булаву Леонід Данилович? І чи з власної волі? Якщо ні — в чиїх руках він пішак?» — І далі ствердно переконував: «І все ж хочеться сподіватися, що ми-таки народ, що… дружно прийдемо на виборчі дільниці, щоб твердо сказати: Українській державі — бути! А ця заповітна мрія ніяк не пов’язується з позиціями й переконаннями Леоніда Кучми»1.

Найголовнішим авторитетом для брехунів-лицедіїв залишався Кремль, який, за звичаєвою нормою, не приховував відвертих «симпатій», намірів стосовно незалежності України. Кремль знав ціну брехунам-лицедіям і поводив себе з ними без церемоній, на більше вони не могли розраховувати… І того для них було досить. Вдома, у себе в Україні, вони крали, грабували, займалися насильством, надсилали вбивць, зіштовхували дурні обмануті голови одну з одною, виховували агентуру грабіжників, що працювали на них, зміцнювали будівлі-замки внутрішніми військами, видимими і невидимими охоронцями — одне слово, почували себе бухарськими ханами, кувейтськими шейхами, гетьманами в благословенній Україні. А перед Москвою вислуговували…

Вояжі чиновницької Москви й лицедійного Києва 2004 р. нагадували метушню бджіл біля вулика… Кучма намагався врятувати у Москві назавжди втрачену репутацію, підсилену спровокованим касетним скандалом. (Хто був справжнім автором касетного скандалу, неважко догадатися. І хто відшукав виконавця в особі майора Мельниченка — теж). Щось потрібно було бюрократам златоносної й лицедіям золотоверхого. Щось тримали в таємниці, про щось шептали одні одним… Про що домовлялися президенти віч-на-віч? Що берегли в сховах пам’яті? Що вкотре ділили і переділювали (читай: ти — мені, я — тобі!)?

Режим Кучми Москві був на руку. Вона його випестила і тримала самого Кучму в залізних обручах кремлівських обіймів.

…Жити в Україні з кожним роком ставало важче і гірше… Життєвий рівень населення падав, зростала інфляція, дорожчали товари, випускалися в обіг додаткові гроші… А з телевізорів припудрені коханки лицедіїв галасували про добробут народу, зростання валового продукту, економічну стабільність, забезпечену старість, повноцінну виплату пенсій (як кістку кидали надбавку до них — надбавка в одному вимірі, а інфляція — у десятимірному… порівняйте!). З офіційних каналів телебачення, насамперед з приходом Януковича на посаду прем’єра, падала манна небесна і лилося молоко цинічної брехні, поруч з падінням життєвого рівня.

Особливою темою, казковим конем, якого осідлали брехуни-лицедії, були збройні сили, армія, що, мовляв, дотримується нейтралітету, оберігає спокій мирного (читай: обманутого) населення. Армію брехуни-лицедії роззброїли, амуніцію розікрали і перепродали, а офіцерів армії довели до нужди і неслави. Натомість самі собі роздавали генеральські погони, а на нижчі офіцерські чини махнули рукою: живіть, як хочете.

Брехуни думали про армію: чим гірше, тим краще… Через це курсантів авіаційних училищ не вчили літати, а танкових — водити танки, мовляв, вистачить з них теорії! Пощо нам армія? Навіщо офіцери? У нас є внутрішні війська… Але про людське око новоспечені генерали засідали в штабах, хизувалися золотом зірок, ділили бюджетні гроші між собою, з благословення лицедіїв ніби дбали про занедбане доблесне військо, себто про Збройні сили України.

Вина лицедіїв не в тому, що забули про армію, їхня вина тяжча, їхній гріх більший, а злочин — без виправдання: за рахунок армії наживалися — розкрадали армійське майно, перепродували зброю, вступаючи в брудні ділові контакти з перекупниками (той самий сценарій, що і в Росії), — голодні, напівроздягнені вояки, без квартир і без надії на поліпшення умов життя родини молодших офіцерів — такий результат лицедійства, по суті невігластва, тупого інтелектуального банкрутства брехунів.

Не пробачить Україна ніколи Леонідові Кучмі, що він став засновником лицедійства і обзавівся вишколом брехунів-лицедіїв, створивши відповідну філософію.

Не пробачить Україна Леонідові Кучмі, що він придумав інституції кланового безкарного бандитизму, перед яким спасувало Головне управління Служби безпеки України з боротьби з корупцією і організованою злочинністю, з його бездарним тупоголовим генералом Вандіним та підлеглими йому заляканими офіцерами.

Не пробачить Україна Леонідові Кучмі, що він як президент зрадив присязі на Пересопницькому Євангелії, оголосивши бій чиновницькій корупції, бандитській владі і водночас — звеличивши її номенклатурну палубу до найвищих державних стандартів виконавчої влади2.

У п’ятому (прощальному) листі Володимира Яворівського Президенту України Леонідові Кучмі прозвучало безкомпромісне: «У вас була можливість бодай відійти «зі сцени без свисту навздогін»: не нав’язувати українцям свого спадкоємця, а вибачитися за помилки і забезпечити вільні та чесні вибори. Ви не скористалися і цим «рятівним колом». Більше того — зневажили весь український народ, вважаючи, що погоничем після вас може бути людина, що двічі позбавлялася волі за кримінальні злочини. Це щоб на його тлі вас згадували як менше зло?»3.

Не пробачить Україна Кучмі того, що він упродовж десяти років правління запровадив у державі політичний балаган, підтримуючи та неодноразово власноручно ініціюючи політичне лицедійство і брехню на усіх рівнях вищої влади в центрі та регіонах.

Знамените інтерв’ю з Юлією Тимошенко — «Я готова в його передвиборчому штабі прати…», — воно відкрило багатьом очі на її державницьку діяльність в якості віце-прем’єра України… тоді за її енергійних дій Україна встановила прозорі правила в енергетиці на користь держави… і тоді політико-олігархічна команда, що програла на цьому (Медведчук, Суркіс, Мартиненко) заповзялася виліпити з неї образ… такого собі прозахідного націоналіста, ворога Росії тощо, вигнати її з уряду Ющенка… одне слово, організувала проти неї брудний піар… Так ось у цьому інтерв’ю наведено такі непрості слова Юлії Тимошенко: «Росія рано чи пізно повинна змиритися з тим, що в України є своя лінія глобальна, не менш важлива для України, як для Росії — її лінія, й Україна велика держава, могутня держава, і те, що її сьогодні бездари довели до такого стану, це не означає, що все життя Україною будуть такі бездари правити… Я впевнена, що Україна буде позбавлена тотальної залежності від Росії щодо поставки енергоносіїв. Не тому, що я погано ставлюся до Росії, а тому, що люблю Україну»4.

Скандальні фальшиві вибори у містечку Мукачевому весною 2004 р., відсценізовані СДПУ(о), були прелюдією великих президентських виборів у двох турах. Маленький Мукачів, як зрештою загалом Закарпаття, став ареною політичних інтриг, за якими таїлося інше, — Закарпаття для політичних корупціонерів було золотим Клондайком, капіталом, за який ладен був горло перегризти кожному ненаситний Віктор Медведчук у компанії з Суркісом. У тенетах партійно-політичних інтриг був зроджений цинічний фрукт в особі такого собі балакучого циніка, державного злодія, напівосвіченого народного депутата Шуфрича. Не випадково апетити Шуфрича підтримав його захисник-гарант, передбачивши для нього земельну ділянку в заповідній зоні Пуща-Водиця (3,22 гектари). Апетити Шуфрича зростали під крилами СДПУ(о); Медведчук показував приклад, що є апетит на терезах державного злодійства. Депутатський мандат — як контрмарка у зону лицедіїв, а для певної категорії депутатів — спосіб хижацької наживи.

Звичайно, спікер парламенту Володимир Литвин своєю розважливістю, серйозністю мотивацій особистої поведінки на засіданнях сесії Верховної Ради України 23 листопада (оцінка стану в державі), 27 листопада (визнання фальсифікації другого туру президентських виборів), в ніч з 28 на 29 листопада (брехуни-лицедії готувалися ввести надзвичайний стан у країні) забезпечив збереження стабільності, миру, спокою в державі, не допустив пролиття крові. Втім, і він з жалем зізнався: «У нас поки що державна політика базувалася на інтригах та інсинуаціях. Це не державна політика, коли сьогодні говорять одне, завтра — інше, а роблять — ще інше, коли когось призначають, через день звільняють, а потім знову призначають на цю ж посаду»5. Сміємо думати, що грязь політичних інсинуацій за режиму Кучми приносили медведчуки і ті, які грали з ним в одну дудку.

У помаранчеві дні 2004 р. парламент перетворився в єдино організовану гілку влади, якій повсталий народ міг довіритися… і гарант цієї гілки Володимир Литвин втихомирював у парламентській залі пристрасті, тверезим спокоєм додав нотки впевненості, що на «майдані… революція іде» і що вона на часі!

Кучма прийшов до влади на брехні. Брехнею був сповитий його режим. Не гідно поводив себе Кучма. Згадаймо рік 1999-й…

До президентської влади в час боротьби за другу каденцію Кучма не гребував засобами, вдавався до провокацій, підробок. Закінчувалося друге тисячоліття, 1999 р. для України був позначений тривогами… Почитаймо ще раз абзаци звернень, які кожному мешканцеві Києва кидалися до поштової скриньки… Мав рацію Д. Чобіт, висвітлюючи історію одного з найгучніших політичних скандалів з життя України кінця 90-х рр.:

«Справа Лазаренка» мала відіграти роль своєрідного громовідводу для Леоніда Кучми перед новими виборами Президента України, однак організатори цієї грандіозної загальноукраїнської конструкції забули просте правило — необачно влаштований громовідвід обов’язково викликає блискавку на домівку того, хто його так встановив»6. Потрібно було п’ять років безпардонної, безсоромно-лицемірної брехні, що обернулася фальсифікацією виборів, аби ця блискавка вдарила «на домівку того самого…».

Тоді, у 1999 р., громадяни України зацікавлено читали Відкритий лист Президентові України Л. Кучмі:

«Високодостойний Леоніде Даниловичу!

Початок кампанії з виборів Президента позначений масовими порушеннями законів і Конституції. Існує засвідчена вже міжнародною спільнотою інформаційна блокада політичних опонентів. Обурення громадян викликають нецивілізовані методи організації «одобрямсів» під час висунення претендентом у кандидати нинішнього глави держави. Рішення зборів з цього приводу у багатьох випадках сфальсифіковані. Під час збирання підписів на Вашу підтримку здійснюється адміністративний тиск і переслідування керівників, їхніх підлеглих і залежних від них громадян. «Наради» керівників із директивними вказівками про забезпечення Вашої перемоги є відвертим і грубим порушенням закону. Збирання підписів «за Кучму» під час виплати заробітної плати є взагалі аморальним. Порушення свободи волевиявлення громадян має уже тотальний характер. Так званий фонд соціальною захисту незаконно використовується для фінансової підтримки Вашої передвиборчої кампанії, під прикриттям Вашого імені розбазарюються державні кошти.

Ще одним прикладом порушення закону є відмова Центральної виборчої комісії видати достатню кількість підписних листів тим претендентам, які є Вашими політичними опонентами. Завдання зрозуміле — не дати змоги зареєструвати їх кандидатами. Усі зазначені порушення спрямовані на одне: використати будь-які, у тому числі незаконні методи, аби забезпечити Вашу перемогу.

Зрозуміло, що такі масштабні і скоординовані порушення по всій країні не можуть відбуватися без Вашого відома. Але гарант Конституції, за згодою якого вона відкрито порушується, не має морального права претендувати на посаду Президента.

Переконаний: Ви знаєте, що демонстрація показної «любові» до Президента (поки він при владі), оцінки «незалежних» соціологічних центрів (поки влада утримує їх), запевнення структур виконавчої влади (поки вони Вам підлеглі), — лише прикриття справжніх намірів славословів. Вони прагнуть зберегти себе при владі, мати з того зиск.

Знають це і наші з вами співгромадяни. Доказ того — результати виборів голови міста Києва. Люди не хочуть перетворення України па поліцейську резервацію.

Звертаюся до Вас із пропозицією виконати обов’язок гаранта дотримання Конституції і припинити свавілля, що твориться в процесі виборчої кампанії.

Безчинству слід покласти край!

Сподіваюсь на Ваші дії та відповідь, її відсутність буде підтвердженням того, що всі порушення відбуваються з Вашого благословіння.

Претендент в кандидати у Президенти України

О. МОРОЗ».

Президентом у другій каденції, звісно, став Кучма — «солодка» ноша шапки Мономаха у варіації кремлівських політтехнологів і таємних служб з коридорів Луб’янки.

Колись на схилі літ В. Катаєв, згадуючи свою одеську молодість і звертаючись до останніх командорів колишньої більшовицької імперії, що їхні діди і прадіди в чека розстрілювали усіх без огляду як контру, написав пророчі слова: «Напевно, ви не схитнетесь, знищуючи людину. Що ж, мученики догмату, ви є теж жертви часу». Про брехунів-лицедіїв думав одеський письменник, повертаючись спогадами до 1920 р., коли чекісти мучили людей в підвалах катівень, святкуючи в такий спосіб приїзд Ф. Дзержинського до Одеси?!

Аби не повторити минулих помилок, пам’ятаймо: неоімперіалісти — єдинокровні спадкоємці пращурів, що вибудували гнилу імперію на кістках і крові. Сьогодні вони шкодують за нею, оплакуючи «широку страну мою родную», щиро переживають те, що аркан кремлівського гніту рішуче скинули народи колись «широкой», одначе не «родной», скинули і пішли вперед, не оглядаючись жодного разу.

А ви, катаєвські «жертви часу», хочете знову влади, лютої, кривавої, і ви хапаєтесь за соломинку… Життя ваше — брехливе, підле лицедійство, воно — проти людей, проти людства, справді проти людства, як же інакше можна розцінювати агресивно відверту тональність російського прихильника фашизму А. Широпаєва: «Попереду — відчайдушна, кривава боротьба, багато загинуть з того й того боку, але російським подвигом буде врятована Росія, а з нею — і весь світ»7.

Скорумпована прокучмівська влада, сфальсифікувавши два тури президентських виборів, була готова на усе, аби втримати свої позиції. Кремль тримав руку на пульсі прокучмівського блоку, і кандидат у президенти від опозиції В. Ющенко оголосив громадський рух опору «За чесні вибори». Вранці 22 листопада В. Ющенко виступив на Майдані: «…Шановні колеги журналісти! Ми звертаємося до вас, зокрема до західних засобів масової інформації, донести правду про те, що відбувається на виборах Президента України, що відбувається в роботі ЦВК, що коїться на виборчих дільницях на місцях. Це відбувається масове, тотальне фальсифікування. Ми звертаємося до правоохоронців. Ми звертаємося до громадян України. Підтримайте, шановні друзі, всенародний рух опору»8.

У газеті «Без цензури» були видрукувані свідчення світової преси про масові фальсифікації під час виборів, — адмінресурс зробив ставку на брехню, і це вирішило долю виборів; народ не підтримав провладного кандидата у президенти.

Про що писала світова преса?

Газета.Ru.Росія:

«Я молився Богу, щоб він дозволив мені прожити ті кілька років, які потрібні, щоб побачити в Москві те, що я бачу в Києві.

Я відчував заздрість і гордість від того, що стою серед цього мирного й вільного люду…».

The Guardian, Великобританія:

«Якщо мова йде про вибір між поглинанням України Росією у випадку приходу до влади Януковича та інтеграцією в Європу у випадку перемоги Ющенка, нам залишається сподіватися, що українці віддадуть перевагу другому варіантові. Але рішення в будь-якому випадку мають прийняти вони самі».

«Независимая газета», Росія.

«Революція була неминуча, оскільки колишня модель влади в одній окремо взятій країні пострадянського простору вичерпала себе».

Die Presse, Австрія.

«Київські ж посткомуністи в 2004 знають, що Москва сповнена рішучості стояти на їхньому боці».

Die Telegraaf, Голландія.

«Путін зробив помилку, занадто рано привітавши свого фаворита з перемогою. Причому слідом за ним це поспішив зробити останній диктатор Європи Президент Білорусі Лукашенко» 9.

Цих реляцій для уявлення про світову реакцію достатньо. Путін разом з Кучмою невдало розіграли сценарій фальсифікацій — це однозначно. Обидва заплямували свою репутацію, її ніколи не змити…

Сірий, зіжовклий Кучма в проповідях, зверненнях до українського народу в трагічній ситуації президентських виборів України 2004 р. виглядав першим брехуном-лицедієм держави, тому що його повчанням не вірили уже ні праві, ні ліві, тому що його бездарне і безславне президентське володарювання в час другої каденції спричинило серйозні політичні, суспільні, громадянські суперечності, непорозуміння, викликало невмотивовані розбіжності. Грабіжники штибу Кушнарьов—Медведчук—Бакай з Адміністрації Президента — академії брехунства-лицедійства дбали про власну кишеню і пельку, не могли ніяк напитися-нажертися.

Посади продавалися, титули продавалися, міністерські портфелі продавалися, чиновницькі крісла коштували хабарів, — Кучма довів хабарництво до театру абсурду. Усе було продане — залишилося продати президентське крісло, яке звиклий до алкогольного допінгу дійсний, малоефективний в діяльності президент вирішив продати також, але в іншій спосіб.

Напередодні президентських виборів Леонід Кучма не відмовився від пропозицій, що їх до того подавали на тарілці чорні кардинали адміністрації, в першу чергу головний інквізитор Віктор Медведчук, — пропозиції звелися до інтриги, що слід підтримати донецький кримінальний клан. Скільки це коштувало, невідомо, які гроші були кинуті на вівтар лицедійства, — теж таємниця. Але з середини червня на зачаділому політичному горизонті брехні Кучми замаячила постать ніби симпатичного на вигляд чоловіка, що обіймав посаду прем’єр-міністра України, а до того — губернатора Донецького краю Віктора Януковича. Зійшла для лицедіїв нова зірка — зірка Януковича!

Звичайний завідувач гаража Янукович, що через хабарі, підступи, злочини, криміналітет знісся до високого крісла прем’єр-міністра, вирішив ризикувати далі, ставити на козирного туза — проміняти вулиці Грушевського-Садову на одну Банківську.

І почалося — розкрутилася гойдалка протизаконної брехні, лицемірства. У хитрому плетиві маневрів чорного кардинала Віктора Медведчука (фольклорна інтерпретація — Нарцис) йшлося про фігуру голого короля — такого собі президента, який має бути маріонеткою в руках брехунів-лицедіїв. Апетитів Януковича Банківська не розрахувала… і програла, однак, уже в часі другого туру виборів. У передвиборній кампанії напередодні першого туру поведінка Кучми виглядала шокуюче непристойною, тому що, власне, він взяв диригентську паличку брехні і почав диригувати антидержавним оркестром. У першому турі Янукович не пройшов. Злі язики розплескали, що, розлючений, він тоді пустив у хід кулаки-кувалди: розбивав носи міністрам, вибивав зуби губернаторам… Очевидці задовго до цього шабашу бачили «фонарі під очима» у самого Медведчука, не з’являвся з тиждень по тому до праці, приходив до тями вдома… побитий губернатор з Івано-Франківська Вишиванюк, улюбленець Кучми, фактично такий самий злодій, будівничий його карпатської дачі «Гута», переляканий, побіг до магазину, щоб накупити тканини помаранчевого кольору (перефарбований уже в наші дні, б’є себе в груди стовідсоткового патріота-хамелеона)… Вмить перефарбувалося за ним багацько Лисів Микит… Мотор пекельної машини було запущено, за керманичів часто сідали «водії» з Кремля… На поверхню випливли майстри політиканських інтриг типу Г. Васильєва, А. Клюєва, О. Лук’янченка, зіпсутій натурі яких така гра імпонувала. То були майстри розмаїтих перекручень… і про їхні вихиляси у політичних інтригах писатимуть згодом фоліанти книг як мемуарного, так і детективного жанру. На авансцені з часом вибулькнула ще одна одіозна постать — С. Кивалов, наділений повноваженнями голови Центральної виборчої комісії України… той С. Кивалов, якого в народі прозвали Кидаловим, розкидав фальшиві бюлетені наліво-направо на догоду виборному штабові Януковича… Після другого туру Кивалова за несумлінне, аморальне виконання обов’язків вигнали, але, враховуючи «професійний досвід» і особливі заслуги махінатора… не без протекції Кучми став ректором Одеської юридичної академії. На усе воля Божа!

В Україні достатньо сил, запасу енергії, здорового глузду, тверезого розуму, як хочете називайте це, — але з руїни Україна вкотре постане і вкотре, як у листопадово-груднево-помаранчеві дні очищення, явить перед світом свій ясний лик, святе прагнення вистояти, вижити і далі стверджувати прогресивні діяння, облаштовувати свій внутрішній порядок і налагоджувати нові міжнародні відносини. Свого часу пропозиції до діалогу міжнародна спільнота не могла прийняти з брудних рук діючого президента (згадаймо Стамбульський саміт 2004 р.).

Нелегким є сходження! Настане оте відродження, яке, здавалося, юнь на Майдані здобула у 1990 р. І ми усі покладали щемну віру, що юнь не піде на компроміси, що золота київсько-майданова юнь візьме владу і втримає її твердо в руках (хитрішими тоді після 1990 р. виявилися колишні парткомсомольські кушнарьови, тигіпки, яцюби, симоненки, що перехопили ініціативу і стали по суті першими носіями комуно-партійного капіталу). Нелегким є нинішнє сходження, тому що кайдани минулого СРСР тягли Україну в минуле понад десять років, тому що Україну безсовісно розкрадали клани Кучми.

Оглянімося назад: з яких кіл виростали Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Єльченко? Оглянімося довкіль до досвіду Балти: чи могли люди ґатунку Кучми, Єльченка, Креміня вирішувати рівні внутрішньої, зовнішньої державної політики? Їм просто показали на двері: до влади зась!

Помаранчевий досвід, однак, не навчив: знову до помаранчевих кольорів, як після 1990 р., сьогодні потяглися перемальовані черги… з минулого (депутатського, мультипартійного, фінансового)… Знову помаранчева пагінь спостерігає спокійно за маніпуляціями маніпуляторів…

Оглянімося назад — якщо хочемо будувати майбутнє і мати об’єктивно справедливу владу!

Не забуваймо минулого! Отож, нехай ці екскурси не здадуться для упереджених банальними.

Мова йтиме про «товаріщей» з клану Зюганова—Симоненка—Вітренко—пітекантропічних могиканів совдепії. «Товаріщі» піднімають голови і поводяться безцеремонно, демонструючи якості чекістських борців за право «рівності» між людьми, в їхньому, чекістському розумінні, за права демократичних свобод. «Товаріщі» вийшли з совдепівських окопів, де заховалися, причмелені громом народного волевиявлення.

— Ми — спадкоємці колись славетної КПРС — відкинули її помилки. Отже, вболіваємо за колись могутню, незалежну від моря до моря, сильну, ядерно-ракетну, «могучу-кипучу», що виводила супутники і космонавтів у космос, пенсіонерам давала пенсії, робітникам гарантувала право на працю, берегла честь офіцерів, захищала лікарів, запевняла безплатне навчання… За нами йде творча інтелігенція, — договорився в телеінтерв’ю неокомуністичний вождь Зюганов. На запитання коментатора Сергія Доренка: яка інтелігенція? — не моргнувши, збрехав: «Усі лікарі, ми захищаємо медицину».

Принцип демократії «товаріщей» — принцип брехні і демагогії. На чиїх кістках вибудовано «символ могучей«? Зеки і безправні колгоспники-раби, які не мали паспорта і не мали найменших громадянських прав — права покинути колгосп і переїхати в інше місце, отримували замість реальних грошей міфічні трудодні, — тримали на своїх раменах купу струхнявілого міфу.

За чий кошт будувалася велич пірамід, неістотно яких — єгипетських чи більшовицьких, історія знає. Отже, раби, загнані силою штиків, ударами гумових кийок, будували картковий дім — як їм веліли.

«Товаріщі» не визнають національної гордості — підвалиною їхньої моралі є інтернаціональне чуття. Мова, релігія — для них це чуже, не наше. Не визнають права людини на вільний вибір і вільну незалежну думку: «товаріщі» — за адресу без адреси, за дім без дому і вулицю без вулиці.

У «товаріщей» є ностальгія за «Москвою майскою», яка витворила балаган безкінечних черг, катавасію дефіцитних товарів, театр розпридільних спецмагазинів, де консументами були «товаріщі» і де товари, звично, продавалися за іншими, меншими, ніж у магазинах для звичайних громадян, цінами; бутафорія інтернаціональної величі в «Москве майской» виглядала убого, як смокінг на більшовицькому голому тілі. Усе було убогим, ницим насправді, а видавалося, як тріумф інтернаціонального інтелекту: брехня підміняла правду, брехня була випрасуваною для балаганного лицедійства.

Панацея інтернаціонального братерства, дружби, допомоги оберталася для мільйонів потоками сліз і крові. Насильство інтернаціоналістичного раю не знало меж: рубінові промені Кремля падали кривавими мечами на голови обдурених людей від Куби до В’єтнаму, від Анголи до Афганістану. Весело, криваво бавилося інтернаціональне воїнство «товаріщей»!

Інтернаціональна голизна «товаріщей» прикрита фіговим листком колективізму, їхнє уявлення про колективне насправді означало ніяке. Одиничне, людина, взагалі не бралися до уваги, бо мірою для «товаріщей» було колективне. Через це енергія, воля особистості притлумлювалися. Отже, не могло бути мови про людську свободу, про особисте щастя, право вибору було регламентоване розпорядком режиму.

Роль колективного начала означала: знищувати людський дух. Ніби працювали заводи, доярки доїли корів, а моряки дійсно на підводних човнах сиділи під Кубою, й літаки дійсно пасли небеса під самим сонцем, і усе це мало кодифікувати велетенський поступ колективного інтелекту. Але направду глухий не чує, а незрячий не бачить: ціле трималося на команді і не трималося купи, його латали, вибілювали і прикрашували гаслами, закликами.

Усі кудись бігли, мчали, летіли, поспішали — спочатку перегнати Америку, а потім протягом десятиліть — від черги до черги за шматком масла чи кілограмом цукру.

Ніякого порівняння з тим, як живуть люди у світі, не могло бути. Бо заводи були малопродуктивними, технологічно слабкими, а охлялі з голоду корови ніяк не реагували на партійні гасла, і молока у них не збільшувалося.

Приїхав якось знайомий київський артист з Америки, що співав у Метрополітен-опера, і за столом, де зібралися друзі, зізнався:

— Які ви щасливі, що не знаєте, як живе Захід! Ви навіть уявити не можете, в якому рабстві нас тримають…

Велетенська імперія нагадувала велетенське пекло політичних в’язниць, концтаборів, пересильних етапів. Третина країни сиділа у політв’язницях, але не їла дармовий хліб, бо тяжко працювала, стверджуючи поступ економіки; друга третина бігала по чергах за дефіцитними консупційними товарами; остання третина мала право карати неслухняних, вирішувати чужі долі, розподіляти право на чуже життя; була ще у цьому вимірі елітна верства керманичів, що вершили на землі суд «чесний і праведний», здебільшого при зашторених вікнах уночі.

Як вогню, «товаріщі» бояться згадок про минуле: як карали, чистили, знущалися, катували, знищували, як посилали безневинних на такі муки, від яких холоне кров, німіє язик.

Як гусеницями танків у сибірських лісах трощили кості і місили тіла закатованих дівчат, як катували новоросійських робітників, як вели на допити капітана III рангу Валерія Сабліна, який у в’язниці в останні дні свого тридцятисемирічного світлого життя читав Сервантеса. О ні, не реабілітували, боялися «товаріщі» посмертно помилувати російського морського Дон Кіхота — «как бы чего не вышло!».

Як вовк вогню, «товаріщі» бояться вільної незалежної України. Тому на їхніх депутатських піджаках, придивіться, виблискують значки з девальвованою, совдепівською емблематикою парламентарів. Брехати і обіцяти вони вміють. Якось Симоненко договорився: «Ми відбудуємо Україну за п’ять років…»10. А й правда, знайома інтонація? Щиро кажучи, це інтонація «героїв» Лонжюмо. Раю для України від Симоненка з «компанією» Зюганових не може бути. Бо коли Симоненко сідає за стіл, то здається, що поруч з ним за цим самим столом сидить Зюганов і сиділи колись Постишев та Каганович.

Пишучи листа «До Політбюра ЦК КП(б)У. Копія Політбюру ЦК ВКП, т. Сталіну», Володимир Винниченко наводив численні приклади зловживань, злочинів радянської системи проти власного народу, показував, як роздувається штучно небезпека українського націоналізму і як російський націоналізм безкарно в державі підтримується, заохочується, а «гасло диктатури руської культури (русифікації) знову буде висунуто явно чи потай, знову почнеться наступ російського націоналізму, але вже не стриманий російським комунізмом, а підпертий капіталізмом.

Головна ґрунтовна база всякої національності є школи. Це відома всім істина. Буржуазний націоналізм знає це найкраще і через те скрізь по колоніях і де тільки може він старається запровадити по школах навчання своєю мовою. Така школа забезпечує йому найкращий вплив і панування в цій країні. Чому руський царизм так боявся панування національної школи й так люто проводив русифікацію по всіх поневолених ним націях? Бо русифікована школа всіх робила «руськими» і тим толерувала визиск націй»11. На цьому поставимо крапку у цитуваннях Винниченка, бо дальші, після 30-х, роки показали, що Москва віжок русифікації не відпускала ні на йоту, і нинішні «совдепи» як послідовники ідей «під прапором нєдєлімой…» теж втілюють сепаратистські гасла на практиці, розмежовуючи регіони і нарід України з подібними до нього О. Єфремовим, Є. Кушнарьовим, О. Лук’янченком. Як писав той самий Володимир Винниченко у «Щоденнику»: «тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялась і не хоче випустити»12. Не хоче випустити зі своїх рук таких, як Гризлов, Симоненко з його однодумцями Зюгановим і Наталією Вітренко… Не даймося одурити іще раз!

Оглянімося, можливо востаннє, назад, аби зрозуміти трагізм протиріч нової України і повзання московіцької совдепії… Скапував на тремтливому вогнику незалежності й свободи 1996 р. Не такий простий він був, як могло здатися… Яке воно, людське життя у дзеркалі суспільства? Погляньмо в це дзеркало спокійно, без ламентацій і криків. Одне життя, одна доля… Лампочка то горить, то гасне.

Місяць поза життям…

«Мені здалося, що я померла і знаходжуся в пеклі. Бруд, задуха, крики слідчого, камерові розборки, — все це злилося в один мент, що тривав вічність». Ці слова належали Галині Росоловській, директорові видавничої фірми, авторові видавничої програми «Україна—знання—діти», добрій феї для багатьох молодих поетів і письменників у Харкові.

Коротка біографічна довідка:

Народилася у 1956 році. Українка. Місце народження — село Чесники Рогатинського району Івано-Франківської області. 1978 року закінчила Український Поліграфічний інститут у Львові. Того ж року за розподіленням потрапила до Харкова, де працювала на книжковій фабриці ім. Фрунзе. Починала майстром. Остання посада — головний диспетчер. У 1993 році заснувала видавничо-поліграфічну фірму. Мету бачила у розробці та виданні підручників і посібників для дітей від дошкільного віку до вищої школи. За місяць до арешту її фірма видала 10-томник англійської мови у малюнках для початкових класів, словник «Художня культура» для студентів Юридичної Академії, підручник «Естетика». Намагалася підтримувати молодих українських авторів, видаючи безкоштовно їхні твори. Матеріально допомагала мистцям і науковцям, про яких знала, що вже сьогодні вони творять Україну майбутнього.

…11 червня 1996 року, як завжди о 8 ранку, Галина вийшла з під’їзду, щоб іти на роботу. Раптом побачила перед собою червоне авто, з якого назустріч їй вийшли п’ять молодиків. Один з них запитав її прізвище. «Ось Ви нам і потрібні. Ми не викликаємо, а забираємо», — була відповідь на слова Росоловської, що вона ні від кого не ховається і сама би прийшла до правоохоронних органів у разі потреби. Характерно, що ні ордера на арешт, ні будь-яких інших офіційних паперів, що підтверджували б повноваження цих осіб, пред’явлено не було, її силоміць заштовхнули в авто і повезли, як з’ясувалося, у Ленінський відділ міліції. Туди ж, до кабінету слідчого цього району, через 30–40 хв. після її прибуття з’явились слідчі з іншого, Фрунзенського району, подружжя Пономаренків, щоби вчинити допит. Крики і образи на її адресу змішувалися з погрозами: «Ти, бандерівко чортова, по Франціях будеш їздити?! Досить, згниєш тут. Смерті проситимеш не допросишся!» Далі від неї вимагалося підписати розписки на $10 000 людям, декого із яких вона навіть не знала. Після 4-годинного допиту Галину відвезли до ізолятора тимчасового утримання (вул. Чернишевська, 2), де протримали шість діб, хоч за юридичною нормою дозволяється тільки три. Камера, у якій вона перебувала, нагадувала катівню. Жахливе приміщення, вкрай брудне, тісне, задушливе, із забитими вікнами. Лампочка освітлення горить цілодобово, не вимикаючись. Посередині вкручений у долівку стіл і два стільці, поряд з якими розташовані баки (відхожий та з питною водою). Під стіною — вкрай вузесенькі (завширшки з лікоть) нари з поверхнею, як у пральної дошки (нари оббиті залізом), так що лежати на них практично неможливо. Всі речі Галини були конфісковані без опису. Із собою не дозволили взяти навіть гребінця. Руки, чорні після зняття відбитків з пальців, помити було ніде, і всі шість діб — ані вмитися, ані розчесати волосся тощо. Ні рушника, ні інших туалетних предметів. Навіть до туалету, за їхніми правилами, водять лише один раз на добу (о 6 год ранку), де дозволено перебувати не більше п’яти хвилин і то під наглядом. Протягом тижня Галина перебувала у шоковому потрясінні, не могла ні їсти, ні пити, і протягом тижня ніхто з рідних, друзів і знайомих не знав, що трапилося з нею і де вона знаходилася. Тільки коли Галину було переведено до Холодногірської в’язниці, у двері її квартири постукали невідомі і запропонували її чоловікові терміново продати помешкання, заплатити їм $10 000 і тоді Галину, мовляв, одразу буде звільнено. Так довідався Михайло про місце перебування своєї дружини і тоді ж повідомив адвокатів — подружжя Анатолія та Галину Тарасенків, які буквально почали «прориватися» до своєї підзахисної. Слідчий Михайло Лаптєв і начальник слідчого відділу Серій Шабалдас заборонили передавати Галині змінні речі, чинячи шалений спротив тому, щоб до справи долучилися адвокати.

З першого дня на Холодній горі Галину кинули до однієї з найжахливіших камер під назвою «вокзал». У цій камері площею завбільшки 10–12 кв. м, без вікна, утримується до 30 осіб. Нари із залізних сіток, лише на деяких є матраци, брудні й скуйовджені від того, що жінки постійно витягують з них вату. На нарах сплять тільки обрані. Більшість із жінок, підібгавши під себе ноги, сидять біля параші, що весь час відкрита. Від цього в камері страшний сморід, до того ж перемішаний з тютюновим димом, бо практично всі жінки палять. «Заправляє» в камері так звана «родина» з чотирьох жінок, котрі мають між собою постійні статеві відносини. Тих, хто не сподобається цій «родині», примушують займатись сексом з іншими, демонстративно, перед загалом. (Інколи через «кормушки» санітарної частини жінок перетягують до чоловічих камер і там їх по черзі ґвалтують). Коли комусь із «родини» сподобається одяг новачки, її одразу роздягають — ходитимеш у простирадлі, доки родичі не передадуть тобі щось інше. Наглядачі цьому не перешкоджають, а навпаки, вказують на невгодну їм людину — начебто це інформатор. Тоді цю людину кладуть посередині камери і забивають (бува й до смерті) відламаними від параші металевими «балками». Таке враження, що «служителі закону» отримують від споглядання цих жахів ще й фізичну насолоду.

Годують баландою. Це — нечищена, напівсира картопля з горохом у брудній воді. До їжі додають постійно бром, від якого тіло і обличчя жінок, які довго сидять у цій в’язниці, обростають волоссям. У камері «вокзал» Галина була доведена до такого стану, що хотіла покінчити життя самогубством, але перед останнім кроком її врятувала молитва. Молилася постійно, і це, напевно, було її оберегом. Доведену до відчаю, знесилену знущаннями, вимушеною голодівкою і безсонням, Галину терміново (через три доби) переводять до камери 7.0. Тут вже було трохи чистіше, і утримувались переважно не вбивці, як у попередній камері, а наркомани, транспортери макової соломки, дрібні злодії. Наприклад, з грудня 1995 р. сиділа бабка 64 років, яка, не ївши п’ять діб, витягла пиріжок з торби у жінки, що попрохала її на вокзалі постерегти речі, доки вона сходить за квитком.

Складалося враження, що Холодногірська в’язниця, як за совітських часів, «гонить план»: заповнити і переповнити її «простори» чи то справжніми злодіями, чи то немічними жебраками, чи то людьми, яких забирають «на замовлення», як Галину, — всіх докупи для перетворення людей у тварин, для виокремлення в них найнижчих і патологічно здеформованих інстинктів. В’язниця як лабораторія, де безкарно досліджується рівень можливої моральної і духовної деградації людської особистості.

Через тиждень Галину з камери 7.0 перевели у так званий «трійняк». У порівнянні з попередніми це — «санаторій». Сюди садять «на розкрутку», тобто підсаджують осіб, що провадять психологічну обробку. Аби потрапити до цієї камери на постійно, треба когось «закласти» або на волі, або тут у в’язниці, щоб подовжити підсудному термін ув’язнення. Тих, що утримують у «трійниках», називають «рулями», їм переважно дістаються передачі, котрі надсилають родичі ув’язненим. На залякану Галину всілякими способами почали тиснути, аби вона відмовилася від адвокатів, переконували, що тільки таким шляхом вона може опинитися на волі. Те саме вимагав від неї слідчий Лаптєв, поклавши перед нею аркуші паперу, один з яких був із заготовленою відмовою від адвокатів, у разі його підписання Галині пропонувалася довідка (також наперед заготовлена) про її звільнення. Галина вистояла, нічого не підписала. Пройшовши по всіх колах в’язничного пекла, витерпівши злочинні знущання над собою впродовж загального місячного, юридично безпідставного ув’язнення, вона отримала нарешті дозвіл вийти на волю під розписку про невиїзд із Харкова. Що, зрештою, стало причиною її звільнення із ув’язнення — скарги адвокатів по всіх інстанціях (аж до Генеральної прокуратури включно), звернення до депутатів Верховної Ради чи телеграми до Комітету по правах людини Конгресу СІІІА тощо». Лист підписали: О. Різниченко —провідний фахівець Харківського літературного музею, П. Черемський — голова Асоціації захисту історичного середовища.

…Цей велемовний лист — крик душі, написаний на захист однієї людини, як у краплині води, відбиває факт злочинних діянь режиму Кучми. Уже за незалежної України мордували патріотів за національну ідею, мучили і переслідували, вбивали підло, зненацька в під’їздах будинків. Немовби у старі часи, страх тінню поповз по селах і містах — система Кучми вступала в силу. Було усім ясно: не до демократії, совіцьке страховисько руками його виконавців здійснює мордування громадян. Неохоче сходила зі сцени стара повія СРСР… Спливали на пам’яті 30-ті роки, коли «чорний ворон» відвозив ночами з письменницького дому «Слово» класових ворогів, прислужників імперіалізму… Ті, що працювали на чорну потвору московської стерилізації, уже давно в пеклі, але залишилися їхні онуки, які ногами і руками тримаються чиновничого крісла, у різний спосіб і на різний лад реанімують оте страховисько — СРСР.

Аналоги і зіставлення інколи конечні, вони велемовніші від гучних епітетів і романтичних емоцій. Звертаємося знову за допомогою до важливого цитування.

Свідчення професора П. Таланчука — «державний борг СРСР становив у 1990 році 35 млрд. рублів у вільно конвертованій валюті, внутрішній — майже 600 млрд. рублів, останніми роками він зріс майже на 400 млрд. рублів. Держава жила в борг, практично балансуючи на межі економічного банкрутства. Розвал СРСР був на часі політично й економічно невідворотним.

Ситуація значно погіршувалася тією обставиною, що, за словами Горбачова, на мілітарні зусилля СРСР спрямовувалося 92% усіх промислових потужностей, а на задоволення людських потреб — лише 8%. Він знав, що казав. А Україна була цитаделлю «оборонки»13, — наведене свідчення П. Таланчука ґрунтувалося на розумінні тягаря кремлівського тоталітаризму, який посягнув на основні людські цінності. Замість миру, про який говорилося пишними словами, закручувалися гайки «оборонки», у тенетах тотальної брехні губилися дощенту геть усі права людини. Суспільство жило в ошуканому середовищі, було обмануте, усе сприймалося навиворіт і нагадувало містерію жахів, карнавал потворного лицедійства. Чи знову хотіли, хочуть нас до цього навернути брехуни-лицедії? Чи не бачимо у реаліях інтеграції реакційних, опозиційних сил України нову хвилю, що загрожує її суверенітету? Чому московицькі авторитети від політики і культури у 2004 р. поводили себе безцеремонно і протизаконно в нашій державі за підтримки відомств Миколи Білоконя та Геннадія Васильєва? Пам’ятаймо: ескалація нетерпимості та розбрату потенційно загрожує спокою та стабілізації! Сутність нашого буття — у розкритті таких якостей, які є виразниками Добра у відносинах між людьми нашої держави.

Будьмо уважніші, толерантніші, мудріші!

У книзі Євгена Гуцала «Ментальність орди» (1996) є пророчі слова — уже скільки років минуло, а вони злободенні: «Скільки Росія знала всіляких смутних епох, що проносилися крізь її історію з моторошною періодичністю комети Галея! І хочеться помилитися у своєму враженні, що нині ми знову є свідками милої з’яви комети Галея, її злої історії, а ця ж бо комета, її історія своїм смертельним хвостом завжди зачіпала нас, ми ніяк не могли порятуватися з її силового поля»14.

Якби Євген Гуцало міг подивитися на реалії нашого життя початку третього тисячоліття й, зокрема, на аспекти зовнішніх дій Москви стосовно України з моменту, коли люди вітали одне одного з Новим 2004 р., то він ще раз повторив би, що політичне, економічне і культурне життя України його хвилює, бо воно у загрозливому стані, а «силове поле» отого самого «смертельного хвоста» — то уже реальна небезпека, що підступала зусібіч. Події, що відбувалися в Україні за підказкою полковника Путіна з середини літа 2004 р., досягли апогею у жовтні—листопаді—грудні: народ, обманутий підступною місцевою владою, що водила його за ніс, визискуючи з нього останні сили, врешті піднявся на увесь свій багатомільйонний зріст і голосно вигукнув президентові-покручу Кучмі та його покручам-лицедіям: годі! Й оце «годі!», зрештою, змело смертельний хвіст комети Галея, здолало опір зовнішній та внутрішній, розлетілося луною й отримало вселюдське опертя. Бо світ хвилювався за Україну і бажав їй добра разом з російськими інтелігентними сподвижниками російської демократії…

Набешкетували з кучмами медведчуки, насуркісували з бакаями, напінчукували, натигіпкували… Моторошно від спогадів про те, як грабували, розкрадали, розмінювали на п’ятак державу.

Пам’ятаймо: брехуни-лицедії — це покручі! Пам’ятаймо: покручі живучі! Покручі не переводяться — нашкодять і сідають у депутатське парламентське крісло, де вони є недоторкані і де вони шкодять ще більше, і ще більше обманюють.

Шлях, який ми проходили, трагічний, якщо у поняття трагізму вкладати нашу покірливість і нашу забудькуватість, невміння поводити себе гідно з покручами. Трагічне висувається на перший план тоді, коли не можемо почувати себе господарями на землі, запобігаємо перед зайдами-чужинцями, не шануємо рідну мову, не захищаємо право на свободу і щасливе життя, не дбаємо про дітей. Ми повинні дбати, аби наші діти були господарями на землі, а не слугували дітям отих покручів, які сьогодні, маскуючи суттєві наміри, уявне видають за дійсне.

Філософія покручів — робити кпини з господаря, інтелігента, з нашої моралі і поведінки. Життя свідчить, що покручі хитрі і небезпечні, підступні і нещирі, але полохливі перед виявом нашої стійкості, волі і колективної сили.

Покручі нападають, коли ми не разом, а поодинці, коли вони об’єднані обручем покручанства, а ми розбратані і не поєднані. Вони збивають нашу державу на манівці, з обраного народом шляху до свободи і достатку ведуть громадянство до злидарства, за допомогою інтриг, підступів стверджують філософію покруцтва. І тоді в усіх гріхах винні, скажімо, демократи, і тоді народний Рух України розпадається несподівано на ворогуючі табори. Негаразди в нашому домі покручам, брехунам-лицедіям на радість!