Про слизьку трубу й сурму
Про слизьку трубу й сурму
…одного разу цілий зимовий день я просиділа на слизькій, укритій інеєм трубі, що була прокладена впоперек величезного каналізаційного рівчака! Моя подруга Олька запропонувала скоротити шлях і пройтись по тій трубі, щоб не обходити довгий рівчак. Я сміливо пішла першою і, досягнувши середини, раптом глянула вниз: із землі, глибоко внизу, стирчали металеві штирі. Я злякалась, сіла верхи на ту кляту трубу й одразу примерзла до неї вовняними штанами. Мужня Олька лишалася зі мною до глибокого вечора, умовляючи піднятися і продовжувати шлях.
Дорослі проходили повз нас і питали, що це ми там робимо і чи не потрібна допомога. На це ми гордо відповідали, що тренуємо волю. Дорослі із розумінням хитали головами й ішли далі у своїх справах.
– Може, збігати по брата? – з надією спитала Олька, коли день перетворився на пізній вечір, а я – на статую вершниці. Відверто кажучи, я дуже хотіла, щоб вона збігала за ким завгодно, але щоб це рішення залежало не від мене. Тому мені довелося гордо відповісти: «Ні! Я сама. Ось тільки трошки перепочину!» Ще не вистачало, щоб мене знімали з труби, мов кошеня.
– Мені пора вечеряти… – сумно повідомила Олька й пішла вздовж рівчака.
Я дивилась їй услід, і мені здавалося, що на землі, вкритій снігом, нікого не залишилось крім мене й труби, до якої я примерзла.
«А» і «Б» сиділи на трубі – «А» упало, «Б» пропало, хто лишився на трубі?
«На трубі лишилось “І”», – шепотіла я першу літеру свого імені, і це мене заспокоювало…
За кілька хвилин до рівчака підбігла моя бабуся: вірна Олька таки зайшла до неї і повідомила про мою халепу.
– Ну, і чого ти тут розсілася? – суворо запитала бабуся. – Ну ж бо, підводься!
Бабуся чудово знала, як треба діяти: не жаліти й не зойкати. Хоча, певна, глибоко в душі вона це саме й робила, як це робила б кожна бабуся на її місці.
– Сама залізла – сама і злазь! – наказала вона. – Тільки… не дивись униз!
І от, точно пам’ятаю: я почула звук сурми, він долинав із глибини мого єства.
Певно, це була та сама сурма, про яку ми читали в патріотичних книжках про піонерів-героїв. Я відклеїла рукавички від цупкого металу й поволі почала підніматися. Страх кудись зник. Я звелася на ноги і… легко перейшла ту кляту, срібну від снігу, пастку. Власне, нічого доленосного в тій пригоді не було – потім подібне траплялося безліч разів. Але точно пам’ятаю, як приємно було підійматися і як усередині сурмила та сурма.
Буває, буває таке: ти потрапляєш у тупу безвихідь, лякаєшся, блукаєш і застрягаєш у ній, як комаха в патоці. Поруч стоять друзі й спостерігають за тобою, співчувають і жаліють, доки в них вистачає терпіння. А потім ідуть у своїх справах. І ти лишаєшся сам – на всій землі, балансуючи на ось такій слизькій засніженій трубі. І відчайдушно починаєш себе жаліти. Доки хтось не скаже: «Підводься!» – просто й суворо.
Підводься і йди! Скільки разів я чула цей голос. Я чую його й зараз. Можливо, це голос моєї бабусі Раї. Отже, ще трохи – про неї. Адже про пальто я вже написала.
…бабуся Рая рано вийшла заміж, а у війну вже стала вдовою і більше ніколи не приймала пропозиції руки та серця. Хоча таких пропозицій було безліч. Вона, як і бабуся Іра, була красива і модна – теж шила собі одяг, викручувалася, як могла, виховуючи двох дітей (мого батька й тітоньку Неллі). До останнього подиху вона стежила за собою, завжди ходила на підборах і вчила мене фарбувати очі.
Це була жінка до кінчиків нігтів. Я досі пам’ятаю її руки, коли вона, вже непритомна, лежала на ліжку та механічними рухами перебирала край простирадла. Це були руки жінки – охайні, хоч і посічені працею й часом.
Після бабусі залишилися її щоденники, куди вона записувала все, що їй сподобалося у книжках. Багато сторінок цього щоденника присвячено діалогам з роману «Джен Ейр». Бабуся казала, що мій дідусь, який загинув на війні у 27 років, був дуже схожий на графа Рочестера, адже так само красиво розмовляв із нею. Коли вони одружилися, бабусі ледь виповнилося шістнадцять. Потім – двоє дітей, війна. І на цьому все закінчилося…
Цього дідуся я не знала. Після нього лишилися щоденники – товстелезний том «Фронтових нотаток». Якби вижив, певна, він би писав і далі.
Отже, знову – книжки…
Данный текст является ознакомительным фрагментом.